Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Сьогодні Лідія приступила до розбирання завалів. Вчора було 40 днів з дня, як не стало її матері. Вона прожила 80 років і збиралася жити далі, але. Одна кімната в їх просторому будинку була її святим сховищем. Батько багато років тому зробив стелажі вздовж стін, тут же стояли дві великі скрині, напевно, ще з допотопних часів

Кімната ця завжди закривалася на ключ і мати нікого сюди не пускала. Скільки Лідія себе пам’ятала, мама завжди робила запаси. Вона страшно боялася злиднів і голоду.

Вони жили у великому селі. Ліда була єдиною донькою. Батько з матір’ю працювали в ліспромгоспі. Мати – бухгалтером, батько – майстром.

Мати купувала відрізи тканин, але з них ніколи нічого не шили. Відрізи неслися в сховище про запас. Там же знаходили вічний притулок і постільні комплекти, нові махрові рушники, а в побуті користувалися старенькими, залатаним.

Батьки часто їздили за безкоштовними путівками від виробництва на курорти. Вони були в Ризі, в Болгарії та Німеччині, тоді ще НДР. Привозили дефіцитні речі, але Ліда їх навіть не встигала толком розгледіти, вони осідали в скринях.

Шкільну форму Ліда носила роками, її подовжували, вставляючи атласні стрічки, якщо протиралися рукави, мама ставила акуратні круглі латки.

Їхня сім’я завжди жила дуже скромно без надмірностей. Надмірності зберігалися про запас. Скромно харчувалися, в основному, плодами городу та продуктами свого господарства, гроші відкладалися про запас.

Ліда дорослішала, почала бігати з подружками на танці. Рідко – рідко вдавалося випросити у матері сукню або кофточку зі стратегічних запасів. Бувало й таке, дістане мати сукню, а вона вже мала.

– Нічого, нехай лежить, дочка твоя потім зносить, – говорила мати.

Доньки Ліда так і не мала. Вона так і не вийшла заміж.

Після школи батьки її нікуди від себе не відпустили. Влаштували на своєму ж підприємстві ученицею до нормувальниці. Після того, як нормувальниця звільнилася, Ліда пропрацювала на цій посаді до самої пенсії.
Сталася в її житті любов. Сусід Сашко повернувся з армії і став активно упадати за Лідою, але батькам не подобався ні сам Сашко, ні його родина.

З’являлися і інші кавалери на горизонті, але вони теж не припали до двору, а потім не стало ніяких. Хлопці знаходили собі молодих наречених. Ліда упустила свої роки.

Ліда розбирала добро і плакала.

Багато речей вже зотліли від довгого лежання, тільки кримпленовим відрізам нічого не робилося. Ціла стопа різнокольорових кримпленових тканин лежала на верхній полиці, кому вони тепер потрібні?

У двох великих коробках зберігалися дитячі дрібнички: сорочечки, костюмчики, повзунки, пінеточки, все для майбутніх онуків, які так і не появилися на світ.

Цілий тиждень Ліда розгрібала завали. Багато що викинула. Дещо вціліле віддавала знайомим, ті ж дитячі речі.

Знайшла бляшанку з-під чаю з золотими прикрасами, але головною метою її пошуків були долари.

Мати, після того, як згоріли радянські гроші, довіряла тільки доларам. Долари Ліда знайти не могла.
Нічим не міг допомогти і батько, йому було 87 років і він вже мало що розумів і пам’ятав.

Увечері Ліда сиділа дивилася телевізор і в’язала кружок під ноги. У матері була велика корзина з клубками нарізаних смужок з мотлоху. Клубок закінчився швидко, а намотані смужки були на долари. Долари були загорнуті в поліетиленовий мішечок, а зверху клубок, жоден злодій не здогадається.

Але ж у Ліди була думка віддати ці клубки сусідці-рукодільниці!

Ліда віддала батька на його ж прохання в будинок для людей похилого віку, який був в їхньому селі, один на весь район.

Вона купила собі квартиру в районному центрі.

Лідії виповнилося 58 років. Вона часто думає, чому її життя склалося так недоладно, про запас? Немає ніякого запасу, скільки того життя залишилося? Без радості, без любові, без дітей, без онуків.

Будинок в рідному селі так і стоїть, продавати за копійки немає сенсу, а дорого не продати, село зовсім розвалилася, люди їдуть, шукають кращої долі.

Ліда часто приїжджає відвідати батька, привозить йому гостинці. Він ще міцний, тільки з головою погано.
Батько кожен раз віддає їй пакет з туалетним папером, який цупить в загальному туалеті і каже, – На ось, поклади, нехай буде про запас! –

Ліда, звичайно, повертає папір санітаркам.

Ось така історія, і смішно, і сумно…

Автор: Наталія Сергіївна.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page