життєві історії
Соромно їй було відмовляти своєму рідному батькові, і до вітчима вона вже звикла

– Приїхала, дочка … рідна, а яка стала! – промовив Юрій Васильович.

– Змучилась вся, але ти ж розумієш, що не могла я вчинити тоді інакше, – відповіла Аня в своє виправдання.

– Та нічого, все в порядку.

Анна оглянула велику квартиру, що стала за ті роки, що вони прожили щасливо з вітчимом і матір’ю.

Потім ця xвopoба, яка забрала маму.

Пам’ятає Аня прохолодну травневу ніч, що вони просиділи з батьком під яблуньками, посадженими мамою у дворі їхнього будинку, провівши її, не хотілося заходити – все там нагадувало про неї, ніби вийшла кудись на десять хвилин і скоро повернеться.

Ніби скине пальто і весело воркуля покличе всіх пити чай з пирогами. Речі все ще зберігали материнський запах, а очі застилали сльози щоразу, як розмова заходила про неї.

Через тиждень з’явився в їх будинок Семен Вікторович, рідний батько Ані.

– Я дізнався, що Наді не стало. Аня, поїхали зі мною. Тепер мій борг подбати про тебе.

Дівчина неуважно переводила очі з вітчима на батька, але той сидів мовчки, втраченого втупившись в газету.

– Анечко, я не можу довірити твоє виховання сторонньому чоловікові, – розлютився батько.

– Він не сторонній.

– У тебе два дні на роздуми, – різко сказав він, а потім вже м’якше, мабуть усвідомивши, що цим тільки відштовхне дочку. – Розумієш, я одружений. Софія Михайлівна, моя дружина, теж переживає, тобі з нами буде краще.

Уже в коридорі, Семен Вікторович твердо сказав:

– Не забувай, я твій батько по всім документам, закон на моєму боці!

А потім заговорив про близьку старість, про те, що ніколи не забував про дочку, допомагав, висилав гроші на виховання.

Аня, понуро опустивши голову, промовила раптом:

– Добре, я поїду.

Читайте також: Не зарікайся. Відверте зізнання

Соромно їй було відмовляти своєму рідному батьку, і до вітчима вона вже звикла, але в якийсь момент їй стало шкода Семена Вікторовича.

Тоді, стоячи на пероні, Аня пообіцяла Юрію Васильовичу повернутися.

– Ти для мене рідний, яких не буває … я обов’язково приїду, чуєш?

– Так, доню.

З того часу чоловік жив зовсім один. Кляв себе, що не відстояв дочку, повертався з роботи в порожню квартиру і все тинявся по ній, думаючи про старість, самотність і cмepть.

Колеги на заводі знайомили з жінками, як-то він навіть сходив на побачення, але втік … Так явно стала перед очима Надя – його перше і єдине кохання.

Вони познайомилися в поїзді, жінка з дочкою їхала на південь, в пошуках кращого життя після розлучення, а він повертався додому з відрядження.

Зав’язався душевна розмова за чаєм, а по приїзду чоловік наважився і запросив Надію до себе на перших порах, поки не знайде житло, так вона і залишилася у Юрія, потім розписалися і зажили звичайної щасливою сім’єю. Недовго, лише сім років.

Надія запустила свою xвopoбу, боячись зізнатися рідним, не знав ніхто, потім вже Юра виявив лікарняні виписки в медичній картці.

– Чому ти приховувала? Я знайшов би кращих лікарів, Надя, навіщо!

– Але тоді не було б цих чудових років, що ми були щасливі, а так я провела б їх в лікарняних стінах … заздалегідь знаючи, що все даремно.

– Але Надійкj, я …, – чоловік встав на коліна, обхопивши талію дружини і заплакав перший раз за все своє свідоме життя. – Я не хочу тебе втрачати, я не зможу без тебе.

– Я завжди буду з вами, – прошепотіла жінка …

За вікном зеленіли Надінi яблуньки, весна в цьому році прийшла рання, сонячна, чоловік завжди радів веснi, але тільки не тепер.

Дні його, пролітали повз, ніби сторонній спостерігач, він дивився на них байдуже і без всякої радості. Була одна віддушина – дочка, та й її доля забрала.

Піднімаючись на п’ятий поверх пішки в свою стареньку, ще батьківську квартиру, чоловік постояв на сходовому майданчику трохи, перевівши подих. Здоров’я з кожним роком ставало все менше і менше.

Зайшов в квартиру, повісив куртку на вішалку і зрозумів, що щось змінилося … але що? Прислухався, то був аромат, Надінi духи.

Ось і вона, вийшла з кімнати, помолоділа, з ніжною посмішкою на обличчі. Як це можливо?

– Надя ?!

– Тату, це я, Аня, – посміхнулася подорослішала дочка. – Я повернулася, назовсім.

– Як ти схожа тепер на неї, не відрізниш, привіт донечко!

Юрій Васильович дивився на дочку, і думав, що не покинула їх Надя, ось вона, її продовження – юна, свіжа, немов багато років тому. Тепер же звуть її Аня. Не йдуть з життя, а лише оновлюються, як листя на деревах щовесни.

Тепер він не один, а з дочкою, своєю любимкою, зі своєю душею …

facebook