– Ой, дай ми спокій. Так, йду межи люди… Що означає «по пенсію»? По пенсію то не між люди? Та не чекає на мене там Михайло. Старе, старе, а згадав. Ти би згадав , де ти ключі дів від комори, а не такі дурниці. Михайло йому спокою не дає, – Нюся бурчить, але по очах видно, що слова чоловіка їй приємні.
Звичайно, там буде Михайло, але найголовніше – буде Михайлова жінка, Ореста. Нехай Михайло подивиться, яка вона згорблена, а їй Нюсі, можна книжку на голову ставити – отак рівно ходить.
– Як то до кого пахнюся? Що то ти не маєш чим дихати – вийди на двір. Сонце гріє, а він в хаті і хаті. Ще набудешся в хаті – зима скоро.
Йде Нюся вулицею і позирає в кого які квіти перед хатою і чи не кращі, ніж в неї. Бо інакше пів пенсії треба навесні дати за нові квіти аби всі бачили, що так як в неї – нема ні в кого. А он і Галя виходить, колежанка… Знову нова хустка – що то означає мати родину в Канаді!
– О, ти знову маєш, Галю, обнову, – мусить сказати, бо все одно має очі.
– Так, Орися передала. Ще купа всякого передала – приходи і тобі там щось знайду.
Тепер Нюся стає перед страшним вибором: признатися, що вона хоче нової хуски чи щось сказати, ніби в неї є.
– Ти знаєш, Галю, я з чужого носити не хочу. Кажуть, що то не є добре, – отак, Галька аж зашпорталася!
А ось і пошта – всі вбрані, як на неділю. І Михайло свою тримає попід руку… От якби вона мала ще таку хустку, як в Галі…
– Знаєш, Галю, хустка, то не є щось таке дуже ношене. То я прийду завтра, подивлюся.
Нюся вертається додому, її хата палахкотить чорнобривцями та хризантемами, а на лавці сидить Петро.
– Я ключі знайшов.
– Слава Богу і де ти їх дів?
– В тебе в камізельці, пам’ятна ти моя.
Як то добре виходити між люди – і хутска буде, і ключі знайшлися.
Автор Ксенія Ропота
Фото ілюстративне pixabay
