Мир
«Це країна можливостей»: як живеться українці в Іспанії

Українка Анфіса Мотора переїхала до Іспанії в 2010 році: збіглися кілька особистих факторів і прагнення рости професійно — вивчити іспанську мову, що дуже стало б в нагоді спортивній журналістці. Вона поступила на факультет іспанської мови для іноземців при Університеті Ов’єдо, вийшла заміж за іспанця і наpoдила дитину.

Анфіса розповіла виданню «Обозреватель» про життя на батьківщині Дон-Кіхота, в самому серці Іспанії, в невеликому містечку Вальдепеньяс.

Далі — від першої особи:

Перші враження. Шoком для мене стало те, наскільки Іспанія відрізняється від нашого стереотипного уявлення про неї: не випалена сонцем пустеля, а зелена, родюча, дощова, скеляста країна.

Океанський клімат забезпечує приблизно однакову температуру взимку і влітку. Ситна, смачна, за європейськими мірками дешева їжа; надзвичайно красива природа (суміш Криму і Карпат, але замість ялинок гори покриті евкаліптами і каштанами); привітні й освічені люди. Саме місто Ов’єдо — це настільки самобутнє місце, що розповісти про нього в двох словах неможливо. Можна сказати, що це Львів, але ґрунтовно відреставрований і менш гонористий.

Ставлення до емігрантів. Переконана, що Іспанія — одна з найбільш (якщо не найбільш) толерантна країна для адаптації іммігрантів у суспільство. Іноземцям не тільки дають рівні права і свободи, а й залучають до повсякденного життя місцевих — так тут ставляться і до марокканців, і до латиноамериканців, і до слов’ян.

Я б навіть сказала, іспанцям подобаються іноземці, по-різному, але подобаються: бідним негритянським хлопцям, які продають контpaбaнду на вулицях, щиро співчувають; північним європейцям заздрять білою заздрістю і поважають; ну а «радянські», «pocійські», в категорію яких потрапляють всі слов’яни, ідеалізують, наділяючи нас неймовірною мудрістю, олімпійськими медалями на шию і неймовірною працездатністю.

Документи. На бюрократичному рівні Іспанія все ще волочиться в хвості розвинених країн ЄС, довіряючи занадто багато операцій «живим» співробітникам замість електронних процедур. Але з Україною і порівнювати нічого.

Роботою місцевих чиновників я задоволена: навіть в той час, поки я міняла картку резидента, я могла спокійно виїжджати і в’їжджати в країну по офіційному листі з відділу імміграції МВС. Крім того, мені підтвердили дипломи про шкільному та університетській освіті без проблем (перший за рік, другий за трохи менше ніж за два). Коли народився син, природно — громадянин Королівства Іспанія, питання постійної резиденції взагалі перестало бути проблемою: оновлюється карта кожні 5 років, майже автоматично. Вже не знаю, як потрібно насолити іспанцям, щоб стусанами вигнали з країни (хіба що всерйоз заплямувати себе кpиміналом).

Робота. З роботою тут туго для всіх — найвищий рівень безробіття по ЄС, нарівні з Грецією. Але працевлаштування — питання особистої мотивації, як для місцевих, так і для іммігрантів. Уже в перші півроку перебування у мене були стабільні підробітки, публікації в «Новій Іспанії» (восьме за тиражем видання в країні) і широке коло зв’язків. Це країна можливостей, питання в тому, у кого які таланти.

Менталітет. Іспанці відрізняються від українців, перш за все, умінням смакувати життя. Створюється враження, що це зовсім інший простір, де час тече повільніше, і де ритм життя зумовлює її високу якість і довголіття людей.

А ще деяка поверховість в побутовому етикеті: прийнято питати у друга «Як справи?», Пробігаючи повз. Пам’ятаю, як один мій знайомий на таке питання спробував відверто відповісти своєму другові, що, мовляв, не дуже у нього зі справами складається. І отримав у відповідь: «Ай, брехунець, не розповідай! Мені тут байки. Та все у тебе добре!» — так бідолаха і не встиг поскаржитися на свої проблеми. У всіх все повинно бути і є добре!

Ще Іспанія одна з найкращих країн для дітей. Не для тат і мам, яким ніяких матеріальних бонусів від держави не дістається, а саме для дітей. Тому що дітей тут люблять. До них дуже терпимо ставляться, їх не виключають з дорослого життя, їм багато прощають: «Нічого страшного, це ж діти!».

Якщо вашого малюка знyдить в ресторані, він розіб’є стакан в барі, обкaкaется в транспорті, розкричиться в держустанові, вам лише поспівчувають і спробують допомогти.

Медицина і освіта. Медицина і середня обов’язкова освіта доступні всім без винятку, навіть нелегальним іммігрантам. Резиденти та громадяни мають спеціальні карти соцзабезпечення (типу нашого ідентифікаційного коду), які потрібно пред’являти при візиті до лікаря.

Потрібно відзначити дуже високий рівень медицини по всій країні, навіть не дивлячись на скорочення, що відбулися в цій сфері з 2011-го року. Плюс іспанці — самий солідарний народ, лідер з донopства кpoві та внутрішніх opганів не тільки в ЄС, але і в світі.

Читайте також: Безправні проте кохані: українка розповіла про країну, де їй вдалося заробити на квартиру і безбідне життя

З освітою вже не так райдужно: садки платні (в великих містах ціни просто ахові — від п’ятисот євро до тисячі в місяць, в провінціях 150-350), в «безкоштовній» школі книги і канцелярія в рік обходяться по 200-300 євро. Рівень середньої освіти низький. В університет вступити відносно легко, важко закінчити — майже у всіх трьох-чотирьохрічна освіта розтягується на п’ять-шість років. Є професії, отримати кваліфікацію в яких дуже складно і престижно: наприклад, медик і нотаріус.

Транспорт. Транспорт розвинений в кожній провінції в міру можливостей місцевого бюджету і потреб. Наприклад, на півночі, в Країні басків — це щось близьке до фільмів про майбутнє, а в центрі, в глибинці, можна зустріти запилені автобуси без пасажирських ременів безпеки.

Тут у кожного є особистий транспорт — Іспанія одна з перших країн Європи за кількістю автомобілів на душу населення.

Нерухомість. До фінансової кризи в Іспанії росла мильна бульбашка ринку нерухомості. Ціни були захмарні, але при цьому всі і кожен прагнули обзавестися особистим житлом. З 2012-го ринок обвалився і тепер продати «за що купив» майже нереально.

В середньому, трикімнатна квартира на 90-100 квадратів коштує близько 100-120 тисяч євро, якщо мова не йде про Мадрид, Барсу, Валенсію, Севілью. Там можуть бути різні примхи, аж до стильного горища за пару мільйонів євро.

Народ все частіше знімає житло. Якщо у великих провінційних містах ціни «демократичні», то в мегаполісах люди знімають разом, по кімнатах. Комуналка дуже дорога.

Центрального опалення немає тільки на півдні, в Андалусії. Північ ж і континентальний центр (тут взимку і до -10 пару тижнів тримається) справно платять за опалення. Дуже накладна стаття — обслуговування будинку, особливо якщо він в центрі міста. Місцева влада зобов’язує кооперативи мешканців чистити фасад будівлі, наймати консьєржа для підтримки порядку і чистоти всередині будинку, оплачувати загальну комуналку (сміття, світло в гаражі, ліфти та ін.). Навіть якщо мешканець перекриває всі свої краники і закриває на ключ квартиру-будинок, то щомісяця з нього знімають плату за забезпечення роботи мереж — від 50-ти євро в місяць. У зимовий період квартплата становить 300-500 євро на місяць.

Вільний час. Іспанія — перша країна в Європі за кількістю барів і ресторанів на душу населення. Приблизно така відповідь на питання про улюблений спосіб проводити вільний час. Також у всіх працівників (від чиновників до комірників в супермаркеті) протягом робочого дня є можливість вийти на каву, чим люди із задоволенням і користуються.

Дуже розвинений масовий спорт. Без перебільшення — басейн і футбольно-атлетичне поле є в кожному селі. У моді біг і велоспорт. Ну і «гойдалки» ніколи не пустують.

Іспанці люблять вийти з дому і потеревенити з друзями, сходити в кіно або на футбол, з’їздити в коротку подорож по країні.

Кухня. Кулінарна тенденція останніх днів дуже різниться з традиціями. І не в кращу сторону. Дуже багато напівфабрикатів і готових страв на полицях супермаркетів (консерванти, барвники, ароматизатори).

Традиційні лавочки (булочні, м’ясні, винні, овочеві і т.п.) перетворюються в «делікатесні», де купують люди старшого покоління або прихильники здорового способу життя (до яких себе і зараховую). В «суперах» ми купуємо довгограючі продукти (консерви, мінералку, макарони і т.п.), а ось м’ясо, сири, фрукти-овочі, рослинне масло, кондитерські вироби в традиційних магазинах. Тут є все, і за розумну ціну.

Повноцінний раціон на одну людину в місяць обходиться приблизно в 100 євро, можна і знизити планку, ввівши обмеження в дієті. Дитяче харчування дороговато — на дитину з «баночним» прикормом витрачають від 150-ти євро в місяць, але мене ця проблема не торкнулася, так як син виріс на гpyдному вигодовуванні і домашній їжі.

До слова, про їжу «вуличну». В Маку або Бургеркінгу велике меню обходиться 7-8 євро. Меню дня в будні в ресторані середнього рівня 10-15 євро (перше, друге, десерт, хліб і напій), на вихідних — 15-20 євро.

Політика і податки. В Іспанії існує таке поняття як «держава де добре» (Естадо Де бьенестар) — це їх ідеал, і багато в чому це їх реальність. Відібрати щось у звиклих до хорошого можливо, але вкрай важко. Пожeжі протестів медиків, педагогів, студентів, вкладників збанкрутілих банків, працівників транспорту, сміттярів складно погасити навіть з брандспойта.

facebook