Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
— Твоя матуся зовсім ку-ку? — Віка мало не плакала, — я весь тиждень сиджу вдома, я не маю права відпочити? Бачите у неї салон. Подзвони і скажи їй, хай не волочиться по салонах на схилі років, а з онуком сидить. Безсовісна, зовсім дах поїхав. Пів століття вже, а вона по салонах волочиться. Ще диви і чоловіка собі знайде, на старості років заміж вийде, і тю-тю твоя спадщина

— Мамо, я Даню зараз закину, ми в кіно з Вікою підемо.

— Ні.

— Не зрозумів.

— Я кажу ні, не закинеш.

— Чому, ма?

— По-перше, і тобі привіт, а по-друге я не вдома. Так що вибач. Не дзвони мені години три, я в салоні буду.

І відключила телефон, ось так.

— Фух, ось це так, — Оля раділа. Вона змогла сказати ні.

Та ще й не кому-небудь, а своєму коханому і єдиному синові, Іванові. Чужому, якомусь постачальнику, Оля б сказала тихо, але чітко, “НІ” і все, а ось Іванові не могла

— Ні, ну я ж теж людина, тим більше давно вже мріяла сходити в салон, вчора в якомусь пориві взяла і записалася на манікюр з покриттям, стрижку і фарбування, а сьогодні в вихідний ось пішла.

А потім в кіно з Маринкою, подружкою підуть. Має право! Адже має?

Оля йшла і виправдовувалася перед кимось невидимим. Хоча перед Іваном незручно він теж працює, як віл, Віка сидить удома з Данькою. Хоча варіантів багато, няню найняти, в садок приватний, пропонувала їй місце бухгалтера, не хоче. Каже чужим дитину не довірить, зайвих дітей немає. Ось так.

А у неї, у Олі типу були зайві діти? Ні, просто ситуація біла інша. Чоловіка не було і свекрухи… Сваха НЕ помічниця, у неї тиск, і вже не так радісно на душі у Олі. Ну ось, – думає жінка, Ванька образиться. Що робити? Може ну його, піду додому, подзвоню Івану, хай везе Даню.

Цей вічний борг перед усіма, думає Оля. Але совість адже заїсть, не відпочине вона, ааай… Це на роботі вона серйозна і залізна Ольга Вікторівна, в бізнесі тільки так, тим більше в тому, що сама, на своєму горбу, тонкими рученятами своїми, з такою ж подружкою тягнути, ростити, пестити і леліяти. Станеш такою…

А ось перед сином, родичами, там інша Оля, м’яка і безвідмовна. Та яка чомусь всім повинна допомагати, поступатися, служити… Оля включила телефон, навернулися сльози на очі, якось образливо стало. Вона Ваньку ростила одна. Мама сказала – зуміла нагуляти, зумій і виховати. А вона не гуляща зовсім, хіба винна вона, що навішав батько Іванка локшини на вуха дівчині…

Вітчим показав на поріг, дали тільки комплект постільної, ковдру та подушку. І вказали на двері. Поїхала жити в кімнату, що бабуся по батькові лінії у спадок залишила, в другій кімнаті жила бабуся старенька, а третя була закрита.

Бувало, що і їсти нічого було, мама потайки від вітчима приносила, то кислого молока банку, то шматочок м’яска. Бабуся сусідка бачачи, що Оля скоро почне падати через недоїдання, намагалася підгодувати дівчину, на свою пенсію. Нікого у неї не було на білому світі, ось і прикипіла до Ольги. Коли Іванко появився, допомагала дуже, по суті вона і годувала Олю з сином.

Оля взялася мити під’їзди, бабуся поки сиділа з Іванком, ну як сиділа, коляску гойдала. До речі, коляску, нову, круту, із закругленими краями, з якимись рюшечками, подарували вітчим з матір’ю.

Потім подружка запропонувала торгувати з нею на ринку, чого тільки не було, і вимагання, і податки, але з’явилися гроші.

Потім Іванкові місце в садочку дали, бабуся занедужала, Оля її не покидала. Вона дуже їй допомогла свого часу, бабуся недовго прохворіла, відійшла у засвіти.. Виявляється Ольга в спадкоємицях була, вона їй кімнату заповіла. Шкода Олі бабусю, хороша була. Знову одна залишилася.

Якось приходить з Іванком додому, а під дверима чоловік похмурий стоїть, з татуюванням “Вася” на руці, а на другій сонце з-за гір виходить чи навпаки, сідає.

— Що таке, — каже, в свою квартиру потрапити не можу.

Ох, і злякалася тоді Оля, відкрила двері, і як мишка прослизнула вперед гостя.

Він постукав через хвилинку.

— А що, де бабуля Марта?

— Не стало бабуськи, – пискнула Оленька

— А баби Меланії теж мабуть?

— Так, — Ще тихіше сказала Оля.

— Ну що ж, значить ти у мене в сусідах?

— Угу, — кивнула дівчина.

—Ходімо на кухню, господине. Є що до столу? Сім років на “державних” харчах…

Оля приречено пішла на кухню, від страху скувало все її єство. Хто за неї заступиться? Та ніхто! Вітчим? Ні звичайно. Батькові рідному взагалі не потрібна. Оля стримуючи сльози налила велику чашку борщу, взяла Ваньку і зібралася йти.

— Стій, як звати?

— Оля, Ольга.

— Пацан твій?

— Так… Іванко.

— Іванко кажеш, чудово, Іван. А мене дід Васька. Не бійся, Іванку. Ми з тобою ого-го як заживемо.

Чи треба говорити, що всю ніч Оля просиділа не заплющуючи очей, так їй було страшно.

Вранці, нашвидку поснідавши кашкою понеслася на роботу, попередньо завівши в садок сина.

Увечері в двері кімнати постукали

— Хто?

— Олю, вийди.

Оля виглянула злякано.

— Ти ось що, дівчино, мене не бійся, я не людожер. Так ось… Ти це, пироги пекти вмієш?

— Звісно

— А з яйцем і цибулею зеленою зможеш зробити?

— Так завтра

— Добре, дочко.

— Так Оля з Іванком почали жити з дядею Васею.

Якось ув’язався за Олею молодик, з самого ринку, вона мало не бігом бігла, заскочила в квартиру, двері закривати, а він на себе тягне. Тут дядько Вася виходить. Олю відсунув, велів в кімнату йти. Відтоді ніхто на Олю навіть не дивився.

Якийсь верткий хлопчина запитав тільки, чи не батько їй дядько Вася. А вона кивнула і в очі так подивилася. П’ять років прожили пліч-о-пліч. Вона і справді повірила, що дядько Вася це її рідний батько, але це було не так.

Одного ранку, коли Оля збиралася на роботу, а Ванька в перший клас, за ним прийшли. І коли встиг щось витворити. Обшук зробили, нічого не знайшли. Ванька з Олею плакали, і дядько Вася тримався, прикипів до своїх дітлахів, як він їх називав. І то правда, Оля-то дитя дитям була на вигляд, та й за віком. Тільки тягар непосильний тягнула.

Попросив дядько Вася доньку з онуком обійняти наостанок. Молодий правоохоронець не дозволив і штовхнув дядька Василя в спину, заплакав Іванко, просльозилася і Оля. Але старий його напарник гаркнув щось, що молодий почервонів

— Іди, Василю Васильовичу, попрощайся зі своїми, і коли тільки встиг донькою, та ще й онуком обзавестися

— Прощай Олюшко, прощай дівчинко, будь щаслива, пробач мене, телепня старого, я ж думав що зав’яжу, раз Господь таку доньку з онуком подарував, та звичка моя підла, вибач…

— Дядьку Василю, — шепнула Ольга, — ти мені як батько, я тобі писати буду і чекати.

Через півроку Ользі повідомили що дядька Васі немає, начебто хворів, хто його знає.

А кімнату свою він виявляється на Іванка з Олею оформив. Так Оля з Іванком стали повноправними господарями трикімнатної квартири, в хорошому районі, в центрі. Тут вітчим з матір’ю матеріалізувалися, навіщо тобі одній стільки площі, давай мінятися. У нас діти, ти йди в нашу однушку, а ми сюди…

Так в Олю дух норовитості вселився, вона їм відмовила, сказала що вона не одна, а з сином. Довго вони її діставали. Оля тоді розміняла свою троячку, на одну двушку в центрі, а одну подалі. Дуже вигідний обмін, дуже, раділа Оля. Їй мама подружки допомогла.

Ремонт зробила, другу квартиру здавала. Всяко було в житті, і чоловіки зустрічалися, так пам’ятала своє дитинство, не хотіла для Іванка вітчима.

З тієї ж подружкою магазин відкрили, потім другий, тепер у них вісім штук. Їм нічого мережевих магазинів бояться, в сенсі конкуренції, вони в таких місцях відкривають, що мережі туди не лізуть. Не величезні гроші, але на хороше життя цілком вистачає.

Непомітно виріс Ванька, вивчився, одружився. Вони давно вже не жили в злиднях, але звичка економити на собі, і жити для сина, у Олі залишилася. Подружка просила, пояснювала і махнула рукою.

Днями Ольга базікала по телефону з подругою дитинства, і та сказала що Олин номер телефону наполегливо випрошує їх однокласник. Оля з ним дружила в дитинстві, навіть кохала ніби, а потім з’явився батько Івана, куди вже рівнятися… І Оля щось засоромилася як дівчисько.

Саша, так звали хлопця, був одружений, розлучений, має доньку. Вони проговорили всю ніч! Оля сказала йому, що працює продавцем в магазині, він спокійно відреагував, йому було набагато цікавіше як жила Оля всі ці роки.

Адже після школи він поїхав, був Саша з неблагополучної сім’ї, всього добився сам, тепер у нього невеликий бізнес, з виробництва пластикових товарів народного споживання. Сказав між іншим, не хизуючись, а якось ніяково. Ось тому Оля і вирішила привести себе в порядок, як то кажуть. Ніколи з нею такого не було.

Не встигнувши включити телефон, на Олю посипалися смс. І тут же пролунав дзвінок від невістки

— Ольго Вікторівно, а ви де?

— Здрастуй, Вікторіє, а в чому власне справа?

— Та ні в чому, нічого що ми в кіно зібралися сходити?

— Та ні, нічого, йдіть

— Ви що смієтеся? – вереснула Віка, — ми куди Даню подінемо?

— Не знаю, — безтурботно сказала Ольга, — відвезіть до твоєї мами

— Ви що зовсім? У мами тиск! Данька такий спритний, ви що…

— Віко, мені ніколи, у мене салон, а потім кіно.

І Оля посміхнулася несміливо собі новій, такій… зухвалій, ух.

— Твоя матуся зовсім ку-ку? — Віка мало не плакала, — я весь тиждень сиджу вдома, я не маю права відпочити? Бачите у неї салон. Подзвони і скажи їй, хай не волочиться по салонах на схилі років, а з онуком сидить. Безсовісна, зовсім дах поїхав. Пів століття вже, а вона по салонах волочиться. Ще диви і чоловіка собі знайде, на старості років заміж вийде, і тю-тю твоя спадщина.

— Віко, ти зрозуміла, що сказала?

— Що я сказала? Назвала твою матусю безсовісною?

— Правда очі ріже?

— Збирайся.

— Що? Куди? Ти їй подзвониш, так? Ми підемо відпочивати?

— Збирайся, візьми з собою речей, поки мінімум.

— Зааай, ми куди?

— Побачиш.

Покидала в сумку мінімум речей якісь неймовірні халатики, сукеночки, розраховуючи на сюрприз, Віка літала по кімнаті.

— А Данька? Ми куди його?

— Поки з нами.

— Зай, ми куди? Вань, ти куди їдеш?

— Побачиш.

— Виходь, візьми Даню.

— Та що відбувається, Ваня?

Іван мовчав. Піднялися в квартиру до тещі з тестем.

— Здравствуйте, Надіє Михайлівно, Захаре Івановичу, добрий день. Ось привіз вам назад ваш скарб. Ви мене вибачте, звичайно, не маю звички дорослим людям вказувати, але терпіння моє лопнуло, так як ви її не виховали, ось повертаю. Мені дуже незручно, але ображати мою маму я не дозволю нікому, навіть своїй коханій, поки, дружині. Навчіть її спілкуватися без претензій, а то всі їй щось повинні, всі навколо невігласи, ай…

Хлопець махнув рукою

— Даньку завтра привезу, ходімо, синку. Поки не навчишся поводитися по-людськи, додому не повернешся. Час обмежений, і він пішов.

— І, ще, навчіть її готувати. Не яйця смажити і макарони варити, а готувати. Мені ресторанна їжа ось уже де. я їм нормально тільки у вас і мами. питання, навіщо мені дружина?

І пішов грюкнувши дверима. Оля була здивована, побачивши вдома Івана з Даньою.

— Синку, я… вибач…

— Мам… це ти мене вибач, чесно. Ми побудемо сьогодні з Даньою у тебе.

— Бабусю, ти така класива, як тлансфолмел, вжи, вжи. Ось така бабуся моя

— Ого, ось це комплімент. Дякую, рідненький.

— Іване, а я ж не готувала нічого, там котлети з макаронами тільки, вчорашні. Я з Маринкою, ну з тіткою Мариною…

— Ма. йди відпочивай. Мені просто треба теж відпочити, привести думки в порядок. Можна ми у тебе поки

— Звичайно, сину. А що трапилось?

— Нічого, не переживай.

В цей час батько Віки, Захар Іванович, лементував так, що стіни здригалися.

— Господи, який сором, чоловік повернув її. Треба було вчиться, а не очі малювати. Ти що їсти не можеш приготувати, якби ж то працювала, а то ж вдома сидить, прибиральниць замовляє. Ти хто взагалі? Цьому тебе вчили?

— Захаре, ну угамуйся, дівчинка все зрозуміла…

— Зрозуміла? А ти запитай, запитай у дівчинки, що вона про матір Іванову сказала. Через що у нього терпіння лопнуло, га? Запитай у неї, давай!

Віка плакала, артистично витираючи сльози.

— Захаре, ну справді, могла б і посидіти з онуком…

— Ти… ти… ах ти… так ви обидві… пішли геть, геть з очей моїх. Завтра ж скажу Іванові, щоб подавав на розлучення. Виростили на свою голову…

А Оля? Що Оля. Несміливо вчилася любити себе. Дивне це почуття коли не треба кудись бігти, щось робити, завжди в поспіху, купити синові те, зробити це…

Вона просто йшла по вулиці і розглядала з посмішкою цей світ. Як добре ж. Оля ніби прокинулася від вічної сплячки, від бігу, як білка в колесі.

Все біжиш, біжиш. І не треба нікого боятися образити, боятися щось зробити не так. Ти вже не маленька, яку може насварити вітчим, накричати мати. Яку можуть викинути з-за столу, за комір. Тому що твоя знову їсть, а що вона зробила хорошого.

Тобі не треба комусь намагатися сподобатися, бути потрібною, боячись, що якщо не будеш послужливою, від тебе відвернутися, як матір. Вибравши вітчима і нових дітей…

Оля йшла і посміхалася, як багато знадобилося часу, щоб зрозуміти це. Цілих сорок років життя! Сорок років! Мати вийшла вдруге заміж, коли Олі було сім… І ось всі ці роки вона все кидається, боячись когось образити, або зробити щось не так…

А їй всього сорок сім. Це Віці, в її двадцять три вона здається старою, а у неї, у Олі, між іншим однокласниця, два роки тому матір’ю стала вдруге.

Хіба вона стара?

Знову виправдовуюсь, думає Оля. Що ж, довгий шлях потрібно пройти, щоб позбутися від почуття вічного боргу перед кимось…

***

Оля зустрічається з Сашею. Ні про що не думає… голову не втрачає, не те вона людина, життям навчена, але на побачення бігає, очі горять.

Віка… тут все складно. Іван кохає її, звісно. Дитині потрібна матір. Але хіба можна переробити характер в короткий термін.

Вона спочатку сердилася, чекала вибачення від Івана. Потім все ж вибачилася сама, і то лише для того, щоб повернутися до звичного способу життя. Єдиний урок, який вона винесла, це те, що Іван не дасть матір в образу.

Але заздрість і жовч куди дівати? Правильно, завести блог, і поливати там брудом свекруху, правда не вказуючи її вік. А то ці бабки загризуть, все вважають себе молодичками, в свої п’ятдесят чи скільки їм там.

Є у Віки і однодумниці, такі ж як вона, що прийшли прикрашати цей світ.

Автор: Mавридіка де Mонбазон

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page