«Ти й так нічого не робиш – спечеш мамі торт»… Я дуже сподівалася, що це страшний сон і тирмання мене за ногу з криком «Мамо, ти знову проспала!» приведе в рятівну реальність.

«Ти й так нічого не робиш – спечеш мамі торт»… Я дуже сподівалася, що це страшний сон і тирмання мене за ногу з криком «Мамо, ти знову проспала!» приведе в рятівну реальність.

Дві мої доньки з докором дивилися на мене – на годиннику половина восьмої і вони вже не встигають в школу і садок. Метання по хаті в пошуках однакової заколки і однакової шкарпетки відволікли мене від тієї страшної фрази.

Жену з дітьми через перехід і дуже шкодую, що нема калюж, бо капці в дітей заталапані від учора. Нічого, головне аби здорові. Пускаю одну руку, яка біжить до школи і відганяю від себе думку про пса, неуважного водія, велосипедиста, скутериста, дядька з цукерками.

О 8: 15 з винуватим лицем запихаю молодшу в групу, але погляд виховательки не стає лагіднішим і вона вичитує мене за спізнення.

З почуттям виконаного обов’язку опиняюся на вулиці і можна було б щасливо зітхнути, але фраза братової знову спливає в голові. Отже, це був не кошмар, а після завтра в свекрухи день народження. Мені доручили спекти торт. Якась підступна думка вилазить, що мене підставили. Але не маю часу думати, бо треба вичитати якийсь бомбезний рецепт аби ці великомудрі господині їли, просили добавки, а найголовніше – рецепт. А я така: «Ой, та то дуже просто пекти, навіть, ви зможете».

8:30 залізла в інтернет.

11:00 вилізла з інтернету з відчуттям приниженої самооцінки. Як це люди вміють таке пекти?

11:30 подзвонила мамі і спитала той рецепт, який їй завжди вдається і який дуже швидко печеться.

12:00 залізла знову в інтернет, бо «як це мати двох дітей і не вміти спекти людський пляцок, а все дітям купувати якусь хімію».

13:00 знайшла рецепт і побігла купувати продукти, а заодно забрала старшу зі школи. На питання, що на домашню – «Нічого».

Погуляли, пообідали, помила посуд, заглянула в батьківський чат – впріла. Наказала вчити вірш, поки я малюю малюнок, закидую прання, прибираю ранковий розгардіяш.

18: 00 Побігла за молодшою і знову спізнилася – це для працюючих мам до 19:00, а я могла б раз і вчасно забрати. Тягну тягар провини і малу за руку. Ще треба погойдатися, пройтися біля дитячого магазину і «чому не можна?».

Далі події відбуваються в сповільненому вигляді з гучним і надто гучним дитячим писком: «Моє – не чіпай» – «Мамо, вона не хоче мені дати»… Обіцяю якійсь щось купити, лиш би змовкли і далі репетую вже я, бо ми вчимо математику, далі українську, далі… Далі я згадую за пляцок.

Йду пекти, я ж справилася з задачею на три дії, то що мені той бісквіт?

Пропустимо грами, бо воно не моє, пропустимо режими випікання і слава богу, що не згоріло.

Далі дітей погодувати, мити, цілувати, вмовляти лягти спати, бо мама сильно змучена. «Ти ж ніде не працюєш»…

На процесі приготування крему здох блендер – просила, молила – ніяк. Колотила до 12:00 руками і до 1:00 перемащувала аби просочився.

Поставила в холодильник і заклала банками аби діти не додивилися, бо буде по пляцку, а ще один такий день я не переживу.

Автор Ксеня Ропота

Фото pexels

You cannot copy content of this page