Життєві історії
– Ти оце зараз цілком серйозно? – дивився він на мене здивовано, – Тобто у сорок три ти надумалась стати мамо? Це ж смішно, дорогенька! Я тут нам на шикарне весілля кошти складаю, а ти казна чим займаєшся

Ось сиджу одна на кухні і жалкую про, скоєне 2 роки тому . Якщо чесно, це було бажання мого коханого, але я шкодую, що тоді послухала його, зараз би була не одна.

Все своє життя я виборювала під сонцем. Молодша дитина в багатодітній родині. Батько тільки тим і займався, що вештався по селу, а мати пропадала на роботі, намагаючись заробити на шматок хліба п’ятьом дітям. Старші сестри няньчили молодших дітей. Моє дитинство проходило в дефіциті любові, як батьківської, так і в принципі.

У школі мені доводилося доводити вчителям, що хоч я і не з кращої сім’ї, але на щось здатна, що я не гірше забезпечених дітей. Я старанно навчалась і змогла вступити на бюджет до технікуму. У гуртожитку мені стало легше жити, але мене постійно дражнили за мою бідність. У той час, як мої однокурсниці хизувалися в красивих сукнях і з модними зачісками, таку, як я, навіть не помічали. Після закінчення технікуму я пішла працювати на завод. Спочатку пакувальницею, але потім щабель за щаблем я йшла до підвищення по службі. І стала головним технологом.

Залицяльники у мене були, але все такі ж робочі з гуртожитку, як і я. Тільки одне нас відрізняло – я мріяла про краще життя, а вони ні. Тому заміж і не виходила. Розуміла, що якщо оточити себе дітьми, як моя мама, то на власну квартиру ніколи не назбираю. До сорокаріччя я нарешті купила власне житло і змогла розслабитися. У мене з’явився коханий чоловік. Ми стали жити разом. Він все годував мене обіцянками про весілля. Говорив, що збирає на шикарний захід, щоб бенкет на весь світ.

І ось в сорок три роки я відчула, що стану мамою. Я зраділа можливості, ну і ось же він привід весілля нарешті зіграти. Але мій співмешканець почав мене вмовляти від думки про нащадка, що це не є безпечно для мого здоров’я: вік і все таке. Навіщо мені дитина, якщо є він. І пропозицію зробив за умови, що я не стану приводити у світ того малюка. Навіть перстень подарував.

Тоді я послухалася його. Але з весіллям мій обранець ніяк не поспішав. Я почала шкодувати про скоєне і наші відносини поступово зіпсувалися і зійшли нанівець. Нещодавно він повідомив мені, що я стала не такою, як була колись, і пішов до іншої жінки.

І ось мені сорок п’ять, а я в свій день народження сиджу одна на кухні. Ні чоловіка, ні дітей. Так хоча б дитинка була б мені втіхою. А тепер що? Кому я потрібна? Дуже шкодую, що тоді не прислухалася до внутрішнього голосу і послухала свого колишнього.

Чому я все це пишу? Напевно, хочеться виговоритися і почути, що все буде добре. Заспокойте мене, благаю…

Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page