– Сину було півроку, коли ми з ним зважилися поїхати в гості до батьків чоловіка, – почала свою розповідь моя знайома Дарина Петрівна, – Вони до нас приїжджали, а ми все відкладали, тому що дорога була неблизька.
Батьки Ігоря жили в невеликому селищі, там же жили його сестра з чоловіком і брат з дружиною і дітьми. Крім них, ще дві тітки з сім’ями. Коли ми приїхали, батьки зібрали родичів з нагоди нашого приїзду. Влаштували дуже теплу зустріч. Надарували малюкові купу подарунків. Було шумно, весело.
Сина няньчили всі, буквально передавали бережно один одному з рук. Онук перший, довгоочікуваний. У брата з сестрою тільки дівчатка, і спадкоємця всі чекали і дуже хотіли потримати його на руках.
Увечері гості розійшлися. Свекруха залишилася прибирати і мити посуд на кухні, а мене відправила в будинок. Я пішла сина укладати спати, але він став вередувати і плакати. Плач перейшов в істерику, і я нічого не могла зробити: дитина плакала безперервно. Я сама ледве не ревіла.
Ігор допомогти мені нічим не міг, так як залишився з батьком і братом. Вони продовжували відзначати зустріч.
У будинок зайшла свекруха і, почувши плач дитини, зайшла в кімнату:
– Все зрозуміло, -сказала спокійно вона. – Дитині наврочили, треба його умити.
Я готова була на все. Свекруха пішла на кухню і повернулася з чашкою у якій була вода в якій свекруха мила посуд після гостей. Я завмерла здивовано.
– Не бійся. У цій воді я тільки ложки і виделки пополоскала після гостей. Вмити треба цією водою дитину. Ось побачиш, як швидко дитина заспокоїться. Ти “Отче наш” знаєш? – запитала свекруха.
Молитву я не знала і в пристріт не вірила, про що і сказала свекрусі.
Вона взяла з моїх рук волаючого малюка, злегка вмила личко, ручки і ніжки, при цьому читаючи “Отче наш”, потім три рази перехрестила дитини і пригорнула до себе. Син майже моментально перестав плакати, заспокоївся, почав засинати.
Свекруха передала його мені. Син заснув, вночі два рази прокидався поїсти і знову засинав.
Вранці дитина прокинулася веселою, спокійною, такою, як він був завжди. Грав, повзав, посміхався діду й бабі, ніби нічого й не було.
Минуло сорок років. Я, звичайно, була вдячна свекрусі за те, що вона тоді допомогла мені заспокоїти дитину, але досі не зрозумію, що це було. Випадковість чи ні?
Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
