Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
У церкві позд мене стояла якась жінка. Вона бурмотіла щось геть не зрозуміле, але явно ж не молитву! Підійшла ближче. Почуте мене збентежило і ошелешило. Чого чого, а от такого я почути явно ж не чекала

Я дивилася на життя тих хто мене оточує і не не вірила, що в мене усе гаразд. Комунальні рахунки, вічно поламана машина, нежить у дочки, який чомусь ніколи не закінчувався. Здається, нічого особливого, якби тільки не порівнювати себе з іншими. Якби тільки не знати, що все, що я роблю – не приносить потрібного доходу. Я відчувала себе непотрібною, а дрібні побутові негаразди тільки додавали зневіри.

Вранці я поїхала з донькою до церкви. До мене у снах стали приходити родичі, яких уже давно немає на цьому світі. Кожен з них зустрічав мене в своєму будинку, намагався кудись відвести і щось показати. Але прокинувшись вранці, я погано пам’ятала сон і лиш важкий осад не давав спокою увесь день. У церкві свічки ставила дочка, я їх подумки хрестила і згадувала кожного, кого забрали небеса.

І тут я почула слова, що віддалено нагадували молитву. Позаду мене стояла худорлява жінка середніх років, в хустці і довгій вовняної спідниці. Я відступила на крок від дочки і прислухалася. Вона говорила тихо, але сенс я вловила. «Спасибі тобі Господи за нездорову руку чоловіка. Спасибі, що він не може працювати і мені доводиться робити все самій. Спасибі, що прорвало водопровід і мені довелося витратити відкладені гроші. », – шепотіла жінка.

Я слухала її і дивувалася. У порівнянні з нею, мої переживання були дрібницею. Але все ж вона неправильно робила, не по-церковному молилася, та й хто буде говорити «спасибі» неприємностям, що звалюються на голову і не шкодують нас.

Після, ми вирушили з донькою до районки. Частина паркінгу і тротуар ремонтували, поставити машину було нікуди. Я запитала дозволу у будівельників припаркуватися біля пішохідного переходу на 10 хвилин. Вони дали добро. Коли повернулися, то ті ж будівельники сказали, що мою машину ледь не забрав евакуатор і мабуть, точно буде штраф. Цього мені тільки не вистачало! Зайві витрати. Та й який тут може бути тротуар, якщо всюди перекопано?

Я кипіла від злості на себе, дівчину і будівельників – краще б не дозволяли ставити – і чекала, поки загориться зелений сигнал світлофора на перехресті. Як тільки він загорівся, я повільно рушила, але різко вдарила по гальмах. Світлофор раптом переключився на «червоний». Мені ще пощастило, що водій ззаду не поїхав за мною. Виявилося, що пропускали машини з мигалками – чергову шишку везли в аеропорт.

По дорозі додому я зупинилася біля хлібного кіоску. Доньку залишила в машині з мультиками, а сама побігла в чергу. Хліб рум’яний, з хрусткою скоринкою – золотистий батон, який любить відривати дочка і їсти шматочками на прогулянці. Перед тим, як відкрити дверцята машини, за частку секунди я зрозуміла, що мене чекає ще одне розчарування.

Хліб такий великий, що погано поміщається в целофановий пакет, його неможливо зав’язати. І сунувши під пахву, я прирекла булку вислизнути і забруднитися в багнюці. Це була остання невдача за весь день і перші сльози відчаю, яким терміново потрібен був вихід. Я підняла хліб, кинула зі злістю на сидіння, а потім обм’якла і впала руками на кермо. Здавалося, що на кожну дію життя відповідало мені протидією. Роздавала неприємності у вигляді дрібних негараздів.

Кожною клітинкою душі я хотіла виправити обставини, що склалися. Не нанизувати як намисто на нитку дрібні негаразди, а відітнути довгий шлейф, який тягнеться за мною немов вельйон нареченої. І тут я зрозуміла, що потрібно робити.

Поки дочка була захоплена мультиками в телефоні, я почала вголос дякувати за кожні негаразди – гроші, рахунки, несправності, недуги, за суєту і дрібниці. Я плакала на кожному «спасибі за», дякувала життя за будівельників, штраф, світлофор, забруднений хліб. Я розтирала сльози по щоках, шморгала носом, але з кожним словом мені ставало легше.

Всі вміють навішувати на життя претензії. Ми ділимося своїми невдачами з близькими людьми, шукаємо в їх словах підтримку, розуміння. Нам стає легше, але тільки до наступного ранку. Адже негативні емоції нікуди не діваються, і життя, яке ми не хочемо бачити, на жаль, стає нашою реальністю. Думки зі знаком «мінус» як вир, в який засмоктує без розбору. І, щоб вибратися з нього, треба відчути всю глибину і безглуздість свого вибору. А потім відпустити і, відштовхнувшись, виплисти на світло.

На кермі машини я проплакала стільки, скільки потрібно було, щоб зрозуміти – далі так йти не можна. Обтрусила хліб, подивилася на все іншими очима – і зрозуміла, що все не так уже й погано. Одна половинка хліба залишилася ціла. Той день став для мене відправною точкою. Через тиждень дочка одужала і пішла в садок, ще через 2 – я знайшла роботу, про яку давно мріяла. А ще я зрозуміла – потрібно спершу подякувати за те, що маєш, щоб почати рухатися далі.

Олена Кукочкіна.

Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page