В Олешковій хаті засвітилися вікна вперше за багато років. Сусіди вже шепотіли, що то вернувся Михайло зі сходу з родиною. А куди ще мав тікати? Батьки давно на цвинтарі та й рідко він їх за життя відвідував, а тут приїхав.
– О, минув гонор, біда всіх зрівнює, – шепотіли сусідки.
– А сивий який? Де та краса й ділася?, – обговорювали ровесники.
– А Галина знає?, – питалися подруги Галини.
Звичайно, Галина знала, бо жила на тій же вулиці. І молилася аби Михайло був живий і, в той же час, боялася пройти повз його хату. Злилася на себе, що минули роки, а вона, як дівчисько, обходила його хату стежками, лиш би він їй на очі не трапився.
На допитливі погляди, натяки і відвідини подруг лиш відговорювалася: «Що ви вчепилися? Та ми вік прожили, а ви, ніби, 17- літки прибігли мені про кавалера говорити».
А що подруги? Звичайно, вчепилися – раз мовчить, то й ятрить! А як вони любилися! Що то була за пара гарна і вже й весілля мало бути, якби не Віра. Ніхто й не зчувся, як вона вже пузата вела Михайла попід руку до розпису, а Галина сиділа в хаті і не сміла на село податися – не хотіла аби її жаліли.
Далі вони поїхали на схід на заводи і там лишилися. В село рідко навідувалися, а як і був – то пів села знало, що Михайло частує, пригощає та гуляє.
Галина ж втекла в місто – там тихо одружилася, пішли діти, навчання, робота і так пройшло життя в дітях. Чоловіка у неї не стало недавно – тяжко захворів і Галина аж тепер оцінила, яким скарбом був її чоловік, якою підтримкою і опорою і яке, по суті, щасливе, тихе, розмірене життя вона прожила. Так, не було мексиканських пристрастей, але не було ні докорів, ні сварок.
Не витримала Галя і вночі таки вирішила заглянути в вікна до Михайла – пройтися просто повз, от треба їй та й все. Вікна всі світилися і було чутно голоси, високі, голосні, злі і хмільні. Його і жіночий. Аж по серцю їй врізали ті неприємні слова, які й не до неї були сказані. Стало соромно за себе перед її Павлом. І про що вона лише думала?
Фото ілюстративне.