“Уві сні покійна бабуся кликала його в гості…” І він поїхав.
Це була дорога в один кінець. Ігор їхав в старе покинуте село, де колись жила його бабуся. Сюди, багато років тому, його привозили батьки з галасливого міста, на літні та зимові канікули.
Тепер в селі ніхто не живе. Ще на початку 2000-х, майже всі працездатні люди роз’їхалися в довколишні міста через відсутність роботи. А з решти людей похилого віку, які не бажають покидати свої будинки, тепер уже нікого не залишилося.
Залишилися в селі тільки самотні будинки, з напіврозваленими сарайчиками, та старий цвинтар з хрестами, трохи віддалік від цього скорботного видовища. Там же лежала і його бабуся, що навідріз відмовилася переїжджати до них в міську квартиру. Її будинок просто прикрили, не знайшовши ключів.
Сьогодні вночі вона наснилася Ігорю. Уві сні бабуся кликала його в гості. Не те що кликала, а просила терміново приїхати. Уві сні вона була дуже радісна і пригощала його великими антонівськими яблуками.
Був кінець вересня, хмарне небо похмуро дивилося на землю, зрідка гублячи важкі краплі на вкриту зів’ялим листям землю.
На узбіччях дороги стояли дерева, чорніючи на тлі сірого неба своїми кістлявими гілками.
В цьому році в житті Ігоря сталося все найгірше, чого тільки можна було очікувати. Він втратив свій невеликий бізнес, його покинула кохана жінка, від нього відвернулися друзі. На довершення всього, не стало його матері, а батька вже давно не було. Плюс до всього, його велику, комфортну квартиру виставили на торги. З усього майна у нього залишилася старенька батьківська двушка і не зовсім нова «Нива». Та цей будинок, в глухому, забутому богом селі. У цьому житті він залишився зовсім один. Без любові, без близьких людей, без улюбленої справи, без мети і сенсу подальшого існування.
Тому сьогоднішній сон він розцінив як підказку. Бабуся кличе до себе, значить нічого йому більше робити в цьому житті.
У цьому селі, куди він зараз їхав, він хотів довести все до кінця, щоб більше не животіти. Там йому ніхто не перешкодить закінчити свій шлях і назавжди піти в небуття, де вже ніхто і ніщо його не потурбує. І нехай краще ніхто і ніколи не знайде його.
Його погляд був холодний і сповнений рішучості. Він дивився вперед, в звивисту стрічку напіврозбитої дороги, з вибоїнами, залитими дощовою водою.
Нарешті, вдалині показалися перші будиночки. Пригальмувавши, Ігор повільно поїхав по вулиці, суцільно засіяній ямами, побоюючись загрузнути в одній з них. Не хотілося йти по безлюдному селі, серед будинків з порожніми очницями вікон, шо дивляться на нього з обох сторін. Хотілося швидше дістатися до будинку і, поки він сповнений рішучості, швидше за зробити те, навіщо він сюди приїхав.
Ось і будинок. Старенький, похилений дерев’яний будиночок, пофарбований жовтою фарбою, місцями майже облупленою.
Зупинивши машину, він на хвилину задумався, дивлячись на цей колись живий і красивий будиночок. Він так любив сюди приїжджати! А бабуся як раділа! Кожен день готувала йому все, що він забажає. У будинку завжди було красиво і чисто. А запах від різної смакоти стояв просто приголомшливий!
– Може зробити це не заходячи в будинок? – подумав він. Он у тому сараї, що покосився збоку? Шкода псувати чистоту і приємні спогади про це житло.
Але в останній момент він все ж таки зважився зайти в цей будинок ще раз. Попрощатися назавжди з усім, що було йому ще дороге.
Всі вікна в будиночку, на подив, були цілі. У дворі чисто, ніякого бур’яну. Зайшов усередину. І відразу на нього війнуло теплом. Як тоді, в дитинстві, коли він приходив з вулиці додому погрітися.
Ігор здивовано оглянув кімнату. На вікнах висіли ті ж фіранки, що були раніше у бабусі. На стіні висів чистий рушник. Всі тарілки і чашки акуратно розставлені на поличці. Підлога заметена, і на ній ті ж ткані килимки. Тихо цокав годинник. А на столі лежали великі, жовто-зелені антонівські яблука. Таке відчуття, що в будинку як і раніше живе його бабуся, і вона ось-ось вийде з сусідньої кімнати до нього назустріч.
Раптом в сусідній кімнаті щось зашаруділо, і почулися кроки. Ігор перехрестився, йому здалося, що волосся на його голові заворушилося, а серце зі своєї висоти звалилося кудись в п’яти.
У тьмяному світлі, через грубки вийшла його бабуся, загорнувшись в свою велику, теплу шаль. Ту, в яку завертала його після ванни. Він з’їхав на підлогу по стіні.
– Бабусю?
– Що тобі тут треба? Ти хто? – запитала його бабуся молодим, трішки низьким голосом.
Ігор здригнувся від несподіванки.
– А ви хто? – підводячись, запитав він, вдивляючись в тьмяному світлі в обличчя привида.
– Я перша запитала. Якщо що, я озброєна, – відповів привид і направив на нього дуло.
Ігор відскочив і виставив вперед руку.
– Тихо, тихо… Я тут це… Живу… Тобто це мій будинок. Моєї бабусі будинок… Вона мені його залишила… Я ось приїхав… Провідати…
Привид опустив руку і розсміявся:
– Господи, як же ви мене налякали! Я задрімала і раптом чую кроки чиїсь…
Сміх у привида був приємний і дзвінкий. Ігорю він відразу сподобався. Наважившись, він підійшов ближче. З під бабусиної шалі на нього дивилася молода, красива дівчина, з великими сірими очима.
– А ви хто? Як сюди потрапили взагалі? – посміхнувшись, запитав він.
– Я Аня. Захоплююся фотографією. У мене зараз відпустка і я приїхала сюди побродити по лісі, зняти місцеві пейзажі. Обожнюю осінь! А тут місця чудові, природа не зачеплена! Так ви сідайте, – вказала вона на диван. Я тут прибрались за 3 дні. Ось одяг знайшла в комоді, – кивнула вона на шаль. Навіть грубку розтопила. А то моя куртка зовсім промокла під дощем, поки нічліг собі шукала.
Ігор присів на краєчок і мовчки слухав її, не відриваючи погляд.
– А пахкавка у вас звідки? Чи бутафорський? – нарешті запитав він.
– Чому ж бутафорський? Газовий. І право на носіння є. Дівчині в наш час потрібно бути завжди у всеозброєнні. Бо честь понад усе! І вона гордо підняла підборіддя, а потім знову розсміялася.
– Машина у мене застрягла в двох будинках звідси. Поки їхала сюди, погода чудова була, а потім злива пройшла і дорогу в один момент розвезло. Не можу виїхати, телефон мережа не ловить, а тепер і розрядився до того ж. А до траси йти далеко дуже. Ось я тут і влаштувалася. Сюди ж дачники постійно навідуються, та й рибалки з мисливцями у вихідні приїжджають. Звірини тут повно і риби цілий ставок. Сама не раз влітку тут з друзями рибалила…
Дівчина тараторила без угаву. А Ігор мовчки слухав і дивився на неї. В душі, від її розмови, у нього відбувалося щось незрозуміле, немов світло розходився по кожному темному кутку його єства, і від цього хотілося радіти і сміятися.
– Хочете чаю? – запитала вона. Я тут у вашої бабусі в шафі коробочку знайшла. Він насправді старий і не дуже смачний, але пити можна.
– А ви чим харчувалися весь цей час? – нарешті запитав він.
– Яблуками. Знаєте, їх тут в саду повно. Вони такі смачні, свіжі. Не те що магазинні.
Вона повернулася до столу і, вибравши найбільше яблуко, простягнула йому:
– Пригощайтеся, це антонівка. Мої улюблені!
І знову розсміялася.
– Якщо чесно, у мене з собою був дещо який запас. Перед поїздкою в магазин зайшла. Знала, що затримаюсь допізна, і на зворотному шляху всі магазини будуть закриті. А тут он як виявилося. Третій день тут стерчу. Слава богу, ви сюди нагрянули! Інакше довелося б до суботи ще добу тут природою насолоджуватися. Зате я стільки знімків наробила! Так що час не дарма загублено! А повітря тут яке! … Жила б тут все життя, якщо б можна було!
Вона підійшла до вікна.
– О! Так у вас позашляховик! Значить ви мою машинку жваво з тієї ями витягнете.
– Так запросто! Ходімо! До речі, мене Ігор звати, – і він, піднявшись з дивана, з посмішкою простягнув їй руку.
Після того, як Аня поїхала, Ігор знову зайшов в будинок. Сів на старий диван. З портрета, що висів на стіні навпроти, на нього, завзято посміхаючись, дивилася бабуся. Зовсім молода, як Аня. І Ігорю здалося навіть, що вони були чимось схожі з цією веселою, життєрадісною дівчиною. «Спасибі, ба!» – прошепотів він портрету.
Відкинувшись на спинку дивана, він трохи прикрив очі, згадуючи розмову з Анею. Посмішка блукала по його обличчю.
– Але ж я навіть телефон у неї не спитав, – подумав він.
– Зате номер машини запам’ятав, по ньому і знайду, – сказав він уголос самому собі, і швидкому кроком попрямував до виходу.
– Зараз на могилку до бабусі, а потім додому, – вирішив він.
Сівши в машину, подумав раптом, що це був не кінець. Це був початок … Початок його нового життя. І завівши мотор, він відправився в дорогу.
Автор канал – містичні історії.
