Вадим уважно спостерігав за реакцією дружини. Якби міг, він звісно б не зізнавався в такому, але потрібно було щось терміново вирішувати. Він знав свою Раю. Вона все завжди розставляла по своїх місцях і з цією ситуацією впорається – він вірив. Але було лячно. Не кожного ж дня зізнаєшся дружині в тому, що коханка при надії і жити їй ніде, от і стоїть зараз за дверима з речами на останньому місяці.
Вадим був готовий упасти на коліна і просити вибачення. Навіть розплакатись спромігся. Ні, не тому, що про щось шкодував. Просто Рая у нього жінка норовлива. Він не раз перед мужиками червонів знімаючи темні окуляри, після чергового “виховного процесу” від дружини. От і цього разу могло прилетіти. Тому приймав міри одразу. Все ж Раїса жінка, а значить сльози її точно зроблять добрішою.
— Де вона? – тільки й запитала.
Обличчя стало білим мов крейда. Вадиму аж не по собі стало. Якщо зараз їй тут недобре стане, то що йому одному з двома жінками робити.
— За дверима стоїть, – не сказав, прошепотів. – Тільки вона якась, ну того… Вона чомусь впевнена, що я не жонатий. Хоч я їй одразу казав, що тебе одну люблю. Але вона мені щось приробила. Бо я не міг опиратись. А потім от так вийшло… Ну і я сказав, що та дитина не моя зовсім, нащо мені чуже. А вона мені проходу не дає тепер. От і стоїть з речами, чекає. А я їй казав, що й ти тут є.
Раїса підійшла до шафи і почала накидати в дорожню сумку речі. Вадим стояв і не ворушився. Невже піде? Нарешті! Як же він про це мріяв. Уява малювала тихе розмірене життя з Яриночкою. Вона ж така молодесенька, не те, що старша на десять років Раїса.
— Ось! – Раїса вручила чоловіку величезну дорожню сумку, – На розлучення подам у понеділок. Ти вільний.
У Вадима брови від здивування на лоба поповзли. Ну, як? От такого він точно не очікував. Упав на коліна просити прощення, як і планував, але Раїса узяла його за комір сорочки і повела, мов за ошийник, до вхідних дверей. Він і сам не зрозумів, як накарачки ” вийшов” за двері, а Раїса уже спокійнісінько запрошувала Яриночку до квартири.
— У мене дітей не має і бути не може, – сказала схвильованій дівчині, – Якщо кохаєш Вадима, можеш звісно йти за ним, але попереджаю: усе що ти бачиш і чим він перед тобою вихвалявся належить мені і записано на мою маму. Після розлучення мій колишній залишиться у чому мати на світ привела. Хоча ні… Дорожню сумку я йому залишу. Тому думай дорогенька, або житимеш тут і виховуватимеш дитину зі мною, або доганяй своє щастя. Он воно скимлить і в двері шкряботить.
Яринка прийшла сюди ще з самого ранку не з доброї волі: вітчим просто виставив її за двері. Вадим, який так гарно залицявся і казав, що візьме її за дружину, пропав одразу після звістки про майбутнє батьківство. В цю квартиру він не раз її приводив. Розповідав, що колись вона стане тут господинею, от тільки сестру потрібно виселити. Мовляв поки суди у них ідуть Вадим Яринку привести не може. А вже потім стане вона його дружиною і господинею у домі.
Обоє плакали. Довго. І кожна про своє. Яринці дітись було нікуди – залишилась. Уже через місяць Раїса зустрічала Яринку з малюком у своєму домі. Допомагала молодій мамі з донечкою, як могла. Рік прожила Яринка зі своєю несподіваною благодійницею, аж поки однієї ночі не прокинулась Раїса від плачу дитини.
Увійшла до кімнати і побачила, що дитина одна, а Яринки немає. На столі лежала записка.
— Я не відмовляюсь від доньки, але й жити тут більше не можу. Я повинна влаштувати свою долю, а потім заберу дитину до себе. Можливо. Колись. Не покиньте її.
Раїса узяла на руки маленьку Софієчку. Вдихнула глибоко солодкий дитячий запах, почала заспокоювати. Коли мала все ж заснула, жінка одразу зателефонувала матері з єдиним запитанням: що ж робити?
— Віддай дитину відповідним службам. Воно тобі треба? Будеш ростити, як свою, а потім привіється Ярина, чи твій колишній. Заберуть і матимуть право. Бо ти цій дитині ніхто. Абсолютно.
Раїса слухала і вмивалась сльозами. Мама була права, але душею вона вже прикипіла до малої. Їй навіть уявити було важко, що хтось оцю манюню в неї забере. Але це не іграшка і не її власність. Потрібно робити вибір. Але який?
Автор Анна Корольова.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головна картинка – pexels.
