Без рубрики
Вагон Інтерсіті, поїзд Херсон-Київ. Розмова доглянутою жінкою похилого віку з її сусідом-студентом

Скільки разів зарікався спілкуватися з попутниками, особливо похилого віку, на політичні теми — і знову не витримав.

У Криму, наприклад, цей обітницю я дотримуюся міцно, що цілком зрозуміло. Проросійські патріоти-аматори зміст стихійного диспуту з випадковим попутником, швидше за все, передадуть куди належить, а наслідки для мене будуть лотерейний-непередбачувані.

Тобто, можливо, пронесе, а, можливо, і нагадають при нагоді про вагонний розмову в якомусь кабінеті. Та й переконувати там кого-небудь на четвертому році війни марно, все давно розійшлися по своїх полюсів.

А тут розслабився, все-таки на материку, в вагоні Інтерсіті, поїзд Херсон-Київ. Навколо, відповідно, тільки наші. І тому в розмову доглянутою жінкою похилого віку з її сусідом-студентом включився без побоювання, з щирим бажанням просвітити майбутнього програміста щодо реальної дійсності вже майже міфічного Радянського Союзу.

Дуже вже пенсіонерка захлиналася, описуючи спокійну, радісну і сите життя в совковому стійлі.

Я ж, сприймаючи будь-стійло з замкненими дверима, оберемком злежаною соломи в годівниці і щоденної доїнням як банальну в’язницю, став цікавитися у попутниці, чи могла вона виїхати з СРСР на лікування до Німеччини, скільки годин радянські інженери щодня витрачали в чергах на покупку продуктів і під який відсоток Держбанк СРСР оформляв шкільним вчителям іпотеку.

Виявилося, що студент досить добре орієнтується в радянських реаліях. Він відразу підтримав мою точку зору і його наївні питання літній попутниці все більше і більше були схожі на добре замаскований стьоб.

Але тут бабуся перейшла до актуальної порядку денному. І почувши, що ось Путін такого неподобства, як у нас сьогодні, не допустив би, і взагалі, пора Володимир Владімірич навести у нас порядок, я злегка оторопів.

— У кого це «у нас»? — подавився я.

— Ну, у нас, на Україні. — впевнено заявила бабуся.

— Вибачте, а ви де живете? — я все не міг повірити своїм вухам.

— У Херсоні.

— І давно?

— Та майже все своє життя.

Ось, чесно скажу, не очікував. Можливо, підхопив в окупації якийсь синдром блокадника, чи що. Коли все, що знаходиться не в обложеному місті, а на вільній в твоєму понятті території, представляється мирним і, головне, нормальним. Життя, люди, відносини, погляди.

Хоча, якщо подумати, адже були і одеський Будинок профспілок, і Харків весни 2014 року, і Дніпро тоді ж. Та й нинішні «патріоти» Донецька і Луганська, скільки їх там набереться, теж не з Марса десантувалися.

А нам, кримчанам, часто здається, що тут то вже, на материку, все давно внесли ясність в голови.

Далі я, як не соромно в цьому зізнаватися, став гарячкувати і намагатися переконати пенсіонерку.

Краще б я бився головою об гранітну колону. Іншими словами, себе я привів майже в несамовитий стан, а пенсіонерка залишилася такою ж спокійною, доброзичливою і непохитною, якою була, мабуть, ще при освоєнні цілини і будівництві БАМу. При цьому час від часу вона намагалася пригостити мене домашніми пиріжками і чаєм.

А я виходив піною. Використав всі доводи, вистраждані і відточені за чотири роки.

У відповідь:

— Може, все-таки пиріжок візьмете? З яблучком? А ось Соловйов вчора по телевізору розповідав, послухайте …

Ну, і далі по тексту.

Російське телебачення адже можна дивитися і через супутник, і через Інтернет, а проти такого брухту прийом знайти важко. Це як наркотик, який постійно приймається багатьма пенсіонерами в Україні протягом вже 27 років. Якщо перекрити цей «наркотрафік» — ломка і смерть. Ну, або впадіння в кому.

А якщо згадати, що поняття «пенсіонер» і «добросовісний виборець» в Україні є майже синонімами, то в кому впору впадати самому …

Але змусила мене задуматися не бабусина «ватность», а власна гарячність.

Ось чому ми до цих пір час від часу вступаємо в дискусії, намагаючись переконати недостатньо проукраїнських співвітчизників, а часом і замшілих росіян, в своїй правоті?

Зрозуміло, що правота наша походить від самого поняття права, визнана всім цивілізованим світом, підкріплена абсолютно логічними доказами. Зрозуміло, що серед тих горезвісних вісімдесяти шести відсотків зсунутих по фазі росіян, з якими часом тягне подискутувати, повно наших кровних родичів.

Але ж зрозуміло і те, що поки працюють «вежі», що випромінюють ненависть і брехня, тобто російське ТБ, шансів щось довести щільно що закрив очі і затиснути вуха руками росіянину майже немає.

Телевізор у Росії діє, на відміну від наших доводів, як-то по-іншому, судячи з усього, прямо на мозок, по якихось своїх, «сакральним» каналам.

А ми знову і знову підвищуємо голос, намагаючись докричатися до колишніх зовсім недавно своїми росіян і опинилися не зовсім своїми українців. Сперечаємося, як колись зауважив Жванецький, до хрипоти, до бійки. Часом навіть в Криму, що для українського патріота взагалі може закінчитися плачевно.

Навіщо?

І тут мені згадалася давним-давно прочитана історія про Людвіга ван Бетховена.

У великого композитора був племінник Карл, в якому Бетховен душі не чув і виховував як власного сина. А племяш був ще той шибеник і дядечка переводив у міру своїх дитячих сил. Однією з найбільш витончених його пустощів було дочекатися, коли Бетховен сяде снідати або писати черговий музичний шедевр, підійти до фортепіано в сусідній кімнаті і взяти різко дисонуючий акорд.

Хто хоч трохи вчився музиці, знає, як звучать в акорді відразу дві малих секунди. Для необізнаних — краще вже провести цвяхом по мокрому склу, милозвучна вийде.

Бетховен, хоч і початківець глухнути, але відчуває гармонію як ніхто інший, винести подібного знущання над людським вухом не міг і, кинувши перо або вилку, вставав, ішов до рояля (племінника, зрозуміло, на той час, слід прохолов) і в кілька послідовностей дозволяв цей дисонанс, тобто грав поспіль кілька акордів, які перекладали страшну какофонію, створену племінником, в пристойне гармонійне співзвуччя.

Після чого задоволено йшов снідати або складати, а племінник знову починав крастися до фортепіано.

Напевно, так і ми вже не можемо фізично відчувати оцю саму брехню і ненависть, що лунає при нас і намагаємося, знову і знову вступаючи з «ватниками» в дискусію, дозволити подібний дисонанс людського світогляду, привести його хоч в якусь подобу гармонії.

Біда в тому, що наші опоненти глухі, на відміну від Бетховена, з народження і відучити їх дубасити кулаками по клавішах, вважаючи, що це і є найкраща музика, можна, на жаль, лише лупя лінійкою по руках.

Бо навіть тих, хто колись здатний був сприймати доводи на слух, відучували від цього дуже довго …

facebook