Життєві історії
Вчора в спортзалі спостерігала за п’ятирічним хлопчиком. Поки мама займалася фітнесом, він сидів біля основи шведської стінки майже без руху. Малюк возив у повітрі уявний корабель і ледь чутно віддавав команди штурману: – Ліво руля! Прямо по курсу акули! Він був щасливий. У перервах між підходами до тренажерів, мама з неприхованим роздратуванням смикала сина

– Піди на велодоріжку! Спробуй поприсідати з м’ячиком! Візьми скакалку!

Малюк кивав, але сидів на місці. Жінка заводилася.

Я згадала другий курс факультету психології. Ми складали «Заповіді вихователя».

Усади холерика вирізати ножицями – приготуй зеленку.

Крикни на меланхоліка – наживи собі ворога.

Застав сангвініка заповнити прописи – подивишся на його сльози.
Відправ флегматика на «веселі старти» – хоч порегочеш.

Темперамент – це назавжди. Малюк не «копається вам на зло» – у нього просто інший ритм життя. Ми або приймаємо це – або мучимося. Дратуємося, сердимося, сатаніємо.

Моя мама часто згадує, якою «золотою дитиною» я була.

– Даси тобі шкатулку з ґудзиками, і півтори години можна займатися будь-якими справами!

Своїх ґудзиків я не пам’ятаю. Але мама запевняє, що я сортувала їх за кольором і формою, за структурою і кількістю дірочок. Будувала пірамідки і викладала геометричні фігури. Я була щаслива.

Коли моїй донці виповнилося два роки, я (передбачаючи півторагодинну відпустку) із задоволенням вручила їй сімейну реліквію – символ материнського спокою – шкатулку з ґудзиками. І що? Вміст миттєво полетів на підлогу. Красиво, з гуркотом, по всій квартирі. Донька була щаслива.

Скажу чесно, мені було непросто прийняти цей феєрверк. Але з часом я зрозуміла абсолютно очевидну річ, яка досі допомагає нам уникати конфліктів.

У кожного – своя скринька з ґудзиками.

Автор:  Анна Гpін.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page