Віктор несподівано запросив мене до себе, повечеряти – виявилося, що він ще й непогано готує. Майже під кінець вечора прийшла його дочка, що було для мене несподіванкою. З’ясувалося, що він вдівець – дружини не стало років п’ять тому

Випадки з практики психолога

Жінка 39 років:

– У підсумку він мене покинув і я остаточно розпрощалася з думкою знайти нормального чоловіка. Навела порядок в домі, знову почала читати книги, з’їздила до тітки в Румунію – словом постаралася з користю використовувати час, що звільнився.

– А як щодо спілкування? Як ви впоралися з самотністю?

– Завела кішку, – усміхнулася вона, – точніше двох: Сонну і Беллу. Одна з моїх колег частенько відвідує тварин в притулку і вмовила мене взяти спочатку одну, а потім другу. Так я стала класичною котячою мамою за тридцять… А що, кішки не виносять залишки здорового глузду, не висловлюють тобі що ти не так виглядаєш і не ревнують тебе до кожного стовпа. А ще не потрібно постійно готувати, прати і прибирати за двох.

– І довго ви так жили?

– Вісім років, – трохи подумавши, відповіла жінка. – Поки на початку року у нас в конторі не змінився директор. Спочатку у нас з ним виникли деякі непорозуміння, але потім було відрядження у столицю, і ми якось здружилися. Тоді він здався зовсім не таким, яким був у офісі: чуйним, ввічливим, вихованим. Потім Віктор несподівано запросив мене до себе, повечеряти – виявилося, що він ще й непогано готує. Майже під кінець вечора прийшла його дочка, що було для мене несподіванкою. З’ясувалося, що він вдівець – дружини не стало років п’ять тому і він незбагненним для мене чином примудрився не тільки успішно вести справи, але ще і виховувати дитину.

– Як вона сприйняла вашу появу в їхньому житті?

– Спокійно, – тут же відповіла клієнтка. – Напевно через те, що вона вже вступила до університету і почала набагато рідше приходити додому – жити в гуртожитку їй виявилося зручніше ніж кожен день мотатися через все місто. Словом, у нас все було серйозно і кілька тижнів тому він зробив мені пропозицію: без жодних там нісенітниць у вигляді каблучки на дні келиха і іншої лабуди. Просто одного разу сказав, що кохає мене і хоче бути завжди поруч – став на коліно і сказав те, що я так давно хотіла почути.

– І ви погодилися?

– Звичайно погодилася, хоча після цього зіткнулася з двома серйозними проблемами. По-перше, у нас в організації заборонено працювати людям з однієї сім’ї – ми філія однієї великої німецької корпорації, а у них свої правила. Значить, одному з нас потрібно було піти і, розмірковуючи логічно, цим кимось повинна була стати я – все-таки посада у мене набагато нижча.

– Але вам зовсім не хотілося цього робити?

– Робота – це моє життя, розумієте? Тим більше що я віддала їй останні десять років – мене там всі знають, колектив хороший, накопичилася купа знайомств. І ось так все кинути дуже складно.

– Розумію… А як щодо другої проблеми?

– У Віктора алергія на кішок і ніякі препарати не допомагають. Так що доведеться вибирати або він або вони. Минулого тижня дзвонить мені мати і запитує, що я тягну з переїздом, а я їй кажу, що не хочу йти з роботи і не знаю, що робити з тваринами – як думаєте, що вона відповіла?

– Запропонувала знайти нове місце роботи і здати кішок назад в притулок чи віддати кому-небудь в хороші руки?

– Саме так! – вигукнула жінка. – Ну і як я повинна їй пояснити, що останні десять років виживала лише завдяки їм? Що коли мені хотілося вити від туги і лізти на стіну від самотності, тільки робота не давала мені опуститися на підлогу і більше не встати! Що замість того, щоб зайти в бар і напитися, я поспішала додому, знаючи, що там мої дівчатка сидять голодні! Розповісти їй про те, як засинала лежачи на кріслі разом з двома муркітливими подушками і не відчувала себе покинутою і нікому не потрібним шматком м’яса? Я просто не можу взяти і викинути їх назад на вулицю! Вони – моя сім’я!

Автор: LоstShаdow

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page