Без рубрики
Віршик, знайомий з дитинства. Актуально як ніколи

Раз я взувся в чобітки,

Одягнувся в кожушинку,

Сам запрігся в саночки

І поїхав по ялинку.

Ледве я зрубати встиг,

Ледве став ялинку брати,

А на мене зайчик – плиг!

Став ялинку віднімати.

Я-сюди, а він – туди…

«Не віддам, – кричить, – нізащо!

Ти ялинку посади,

А тоді рубай, ледащо!

Не пущу, і не проси!

І цяцьками можно гратись:

Порубаєте ліси –

Ніде буде і сховатись.

А у лісі срізь вовки,

І ведміді, і лисиці,

І ворони, і граки,

І розбійниці-синиці».

Страшно стало… «Ой, пусти!

Не держи мене за поли!

Бідний зайчику, прости, –

Я не буду більш ніколи!».

Низько, низько я зігнувсь,

І ще нижче скинув шапку…

Зайчик весело всміхнувсь

І подав сіреньку лапку.

Олесь О.

facebook