Життєві історії
Вони дружили ще зі студентської лави. Разом навчалися в кулінарному училищі і “позичали” одна у одної брючні костюми. Ворожили на гілці вишні і тримали одна за одну пальці в чорнилі під час складання іспитів. Тремтячий голос у трубці: «Мамо, ти стала бабусею». Того року сталося непоправне. Та й ціни, смішно сказати, гороховий суп – вісімнадцять гривень, вареники – двадцять, печеня – тридцять п’ять

Жінки дружили ще зі студентської лави. Разом навчалися в кулінарному училищі і “позичали” одна у одної брючні костюми. Перемальовували з журналу Burda моделі, осягаючи ази комбінаторності. Полювали за окулярами-авіаторами. Конспектували технологію приготування курчати тютюну та горохового супу, розставляючи на полях знаки оклику. «У бульйон, зварений на свинячих реберцях, покласти замочений горох і 1-2 чайні ложки цукру для смаку».

Ворожили на гілці вишні і тримали одна за одну пальці в чорнилі під час складання іспитів.

На останньому курсі обидві вийшли заміж і закрутилося: сорочечки, молочні кухні, ясла, робота в їдальнях, шкільні лінійки та піонерські табори. Переїзди, пошук майстрів-плиточників та приготування пташиного молока. Зима, літо, дві зими поспіль. Сонце, косохліст, листопад. Шкільний вальс, вальс Мендельсона, тремтячий голос у трубці: «Мамо, ти стала бабусею». Потім у їхніх будинках стало трохи тихіше, діти переїхали та почали виховувати своїх дітей.

Подруги вийшли на пенсію.

Змінили окуляри, шпалери, стрижки. Освоїли ведмедиків «Барні» та шоколадне печиво а-ля Oreo.

Того року сталося непоправне. Їхні чоловіки пішли, не залишивши ні зворотної адреси, ні записки, ні надії на ще одну зустріч. Один не прокинувся, хоча з самого ранку планував склити балкон, другий застудився на риболовлі, розплутуючи волосінь у холодній вересневій воді і пішов назавжди наступного дня.

Спочатку жінки, зустрічаючись біля горбочків свіжої землі, кивали і тихо плакали, поринувши кожна в своє. Потім, коли біль трохи вщух, почали розмовляти. Спершу про те, що краще посадити чоловікам: барвінок або братки.

Потім про витівки онуків і недуги.

Одного з таких днів Макарівна насухо витерла очі і запропонувала створити свою справу.

Наприклад, організувати кафе. Подруга недовірливо підрахувала на пальцях чи то роки, чи то заощадження і видала резюме, що вже пізно. Макарівна відмахнулася, подумаєш, шістдесят. Дістала зошит і швидко накидала меню.

Вони відкрилися за два місяці, і народ повалив натовпами. Слух про їхній борщ, пельмені та окрошку поширився блискавично. Та й ціни, смішно сказати, гороховий суп – вісімнадцять гривень, вареники – двадцять, печеня – тридцять п’ять.

За шість років подруги викупили приміщення. Через сім придбали авто, отримали права та вирушили у подорож. Побували у Парижі, Римі, Будапешті. Об’їздили Румунію та Болгарію. Спробували таратор, гювеч та кисело мляко. Мамалигу, нарізану суворою ниткою, і сирну запіканку «алівенч» без цукру та борошна.

Цього року їм виповнюється сімдесят. Жінки вже вигадали собі подарунок. Відпрацюють сезон, закишають у машину кеди із шортами та вирушать у подорож Грецією. Адже життя із приходом старості не закінчується. Просто набуває іншого звучання, змісту та сенсу.

Ірина Говорухіна

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел, hot-news.com.ua

You cannot copy content of this page