Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Вишу сьогодні в вікні, чекаю, поки макарони зваряться. Дивлюсь – Спритник йде. Один. Повільнооооо і ледве ноги переставляє, в арці сніжна каша і лід, остерігається. В руках кульок з газети. Не бувало такого, щоб він один, ніколи! У мене буквально все всередині обірвалося, думки всілякі нахлинули – ситуація ця навколо, вік, та хіба мало всього навкруги

У нашому будинку, в першому під’їзді, живе сімейна пара. Настільки сімейна і настільки пара, що я ніколи не бачила їх поодинці, завжди тільки разом. Вони дуже старенькі, у всякому разі, їм на двох точно більше 150, і завжди ходять, тримаючись за руки, повільно і акуратно, і він завжди несе її сумочку. Я про себе кличу їх Спритники.

Вони все завжди роблять разом. Він машину заводить – вона віником сніг обмітає і ганчірочкою скло протирає. Він сумку з магазину несе – вона його підтримує за лікоть. Вона в під’їзд заходить – він їй двері притримує і страхує, щоб на сходинках ганку не спіткнулася. Нерозлучні.

У них ще раніше був собака, коричневий спанієль, товстий, флегматичний і найдобріший, завжди підходив і тикав носом мені в коліна і чекав, поки я йому почешу голову. Джуля звали. Гуляти вони теж ходили всі разом, а потім, коли Джуля занедужала, їх довго не було видно, і машина стояла спочатку вся в осінній пилюці, потім в снігу. Сусід-собачник сказав, що Джулі не стало минулої осені, 16 років прожила.

Вишу сьогодні в вікні, чекаю, поки макарони зваряться. Дивлюсь – Спритник йде. Один. Повільнооооо і ледве ноги переставляє, в арці сніжна каша і лід, остерігається. В руках кульок з газети. Не бувало такого, щоб він один, ніколи! У мене буквально все всередині обірвалося, думки всілякі нахлинули – ситуація ця навколо, вік, та хіба мало всього навкруги…

А він дійшов до смітника і почав кульок розгортати.

Повільноооо, ретельно, ну вони завжди з дружиною такі, дуже повільні. Розвернув – а там букет хризантем, пишний такий, яскравий. Він їх так розправив, бантик поправив і до під’їзду пішов. Навіть хода змінилася, п’яту швидкість включив.

Напевно, сьогодні свято у Спритників якесь. Хоч би так, і хоч би вони довше разом тішили «спритністю», нехай повільно, ледве-ледве, але за ручки.

Автор: Людмила Kнеллер.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page