У нашому будинку, в першому під’їзді, живе сімейна пара. Настільки сімейна і настільки пара, що я ніколи не бачила їх поодинці, завжди тільки разом. Вони дуже старенькі, у всякому разі, їм на двох точно більше 150, і завжди ходять, тримаючись за руки, повільно і акуратно, і він завжди несе її сумочку. Я про себе кличу їх Спритники.
Вони все завжди роблять разом. Він машину заводить – вона віником сніг обмітає і ганчірочкою скло протирає. Він сумку з магазину несе – вона його підтримує за лікоть. Вона в під’їзд заходить – він їй двері притримує і страхує, щоб на сходинках ганку не спіткнулася. Нерозлучні.
У них ще раніше був собака, коричневий спанієль, товстий, флегматичний і найдобріший, завжди підходив і тикав носом мені в коліна і чекав, поки я йому почешу голову. Джуля звали. Гуляти вони теж ходили всі разом, а потім, коли Джуля занедужала, їх довго не було видно, і машина стояла спочатку вся в осінній пилюці, потім в снігу. Сусід-собачник сказав, що Джулі не стало минулої осені, 16 років прожила.
Вишу сьогодні в вікні, чекаю, поки макарони зваряться. Дивлюсь – Спритник йде. Один. Повільнооооо і ледве ноги переставляє, в арці сніжна каша і лід, остерігається. В руках кульок з газети. Не бувало такого, щоб він один, ніколи! У мене буквально все всередині обірвалося, думки всілякі нахлинули – ситуація ця навколо, вік, та хіба мало всього навкруги…
А він дійшов до смітника і почав кульок розгортати.
Повільноооо, ретельно, ну вони завжди з дружиною такі, дуже повільні. Розвернув – а там букет хризантем, пишний такий, яскравий. Він їх так розправив, бантик поправив і до під’їзду пішов. Навіть хода змінилася, п’яту швидкість включив.
Напевно, сьогодні свято у Спритників якесь. Хоч би так, і хоч би вони довше разом тішили «спритністю», нехай повільно, ледве-ледве, але за ручки.
Автор: Людмила Kнеллер.
Фото ілюстративне.
