Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
— Я маму завжди соромилася. Ми дуже бідно жили. Влітку їздили на дачу. І ягоди збирали в лісі. Всі дівчатка їли. А ми збирали на продаж. І з мене сміялися, що моя мама ягодами біля дороги торгує. Я на море тільки в десятому класі поїхала

— Моя мама живе неправильно. Я дуже хочу їй допомогти…

— Допомогти що?

— Допомогти почати правильно жити.

— А ви?

— Що я?

— Ви живете правильно?

— А до чого тут я? Я ж про маму!

Реальний випадок. Молода гарна жінка в яскравій сукні і з купою дзвінких браслетів. Її літня мама живе неправильно. Адже у мами є все, навіть путівку купили в санаторій. Але мама не хоче в санаторій.

— Вона хоче на свою дачу “полоти безглузду картоплю, я їй мільйон разів говорила, купи скільки треба, я тобі грошей дам”. І подруги у мами такі ж безглузді, як і картопля. Тільки про онуків своїх говорять.

— А про що вони повинні говорити?

— Треба ж думати про духовне зростання.

— А ви?

— Знову про мене?

— Розкажіть про себе.

— Ну, я закінчила журфак.

— А ваша мама вчилася в університеті?

— Ні.

— А тато?

— Я його ніколи не бачила.

— Тобто мама ростила вас одна?

— І бабуся.

— А як ви росли? Розкажіть.

— Я маму завжди соромилася. Ми дуже бідно жили. Влітку їздили на дачу.

— Полоти безглузду картоплю?

— І ягоди збирали в лісі. Всі дівчатка їли. А ми збирали на продаж. І з мене сміялися, що моя мама ягодами біля дороги торгує. Я на море тільки в десятому класі поїхала.

— А що робили ви?

— А мені говорили учись. Можливо, через це у мене проблеми з чоловіками, що мене не навчили, як з чоловіками спілкуватися.

— Ні, проблеми у вас не через це. А через те, що ви не бачите того, як багато ваша мама для вас зробила.

— Та, що вона для мене зробила?! Я все сама!

— Звичайно сама. Хто оплатив вашу освіту? Хто полов безглузду картоплю, щоб у вас була їжа? Хто збирав чорницю і продавав, щоб зібрати вас в школу? Якщо я правильно порахувала – ваше дитинство це дев’яності. Я їх добре пам’ятаю. Коли грошей не було зовсім, коли люди виживали завдяки картоплі.

— Ви тільки про матеріальне! Але ж є ж ще і духовне. Дружба! Довіра!

— Легко говорити про дружбу і про довіру, коли у тебе все є. Важко, коли ти не матимеш чим годувати дитину. І ваша мама зробила все, що змогла. Вона зробила рівно стільки, скільки змогла. Вона дала вам те, завдяки чому ви можете робити те, що робите. Так, їй важко, так вона не розуміє, як можна жити по-іншому, але її життєва стратегія судячи з вас, виявилася успішною. А далі ваше завдання.

— Яка?

Подумала.

Коли я вчилася в Університеті на психологічному факультеті один з наших викладачів сказав: “батьки завжди не праві, але у вас є вибір яке життя ви хочете прожити, і цей вибір у вас є завдяки вашим батькам”. У наших батьків було не найпростіше життя. Я добре пам’ятаю своє дитинство. Я пам’ятаю, як мама і бабуся кип’ятили білизну і прали її вручну. Я пам’ятаю, як ми жили коли батькам по півроку не платили зарплату. І я пам’ятаю, зиму, коли у нас не було ніякої їжі, крім картоплі та консервованих овочів з дачі. Я пам’ятаю, як плакала моя мама, коли в школі пропало моє змінне взуття і не було грошей, щоб купити нове.

У наших батьків занадто багато сили йшло на те, щоб у нас був час. Щоб ми вчилися, щоб наше життя було не таким, як у них. Так, вони жили неправильно. На нашу думку. Але наше правильне, з відпочинком в санаторії, з походами в музей, з подорожами, з книгами і саморозвитком зросло на їх картоплі. І на цьому картопляному полі серед своїх таких же подруг вони навчилися бути щасливими. А наше завдання поливати свій город, і поважати те, що зробили інші. Для початку поважати. А потім дякувати. І тільки після цього починається дорослість.

Це все, що я хотіла сказати вам сьогодні. Обіймаю!

Автор: Oлена Пaстернак.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page