Без рубрики
Я ОТРИМАЛА БУДИНОК У СПАДОК, ТА ВИРІШИЛА, ЩО ЦЕ – НЕ МОЄ І ПОДАРУВАЛА ЙОГО ЧУЖІЙ ЖІНЦІ

Звістка про спадок звалилася мені, як сніг на голову.

Недавно не стaло нашої дуже далекої родички бабусі Ганни – за все життя я бачила її в дитинстві напевно кілька разів.

Бабуся не мала дітей, з племінниками стосунки не підтримувала. Моя бабуся була їй троюрідною сестрою. Не знаю чому вона згадала саме про мене, але свій будинок вона заповіла на моє ім’я.

Будинок знаходився в селі в 300 км від нас – для дачі занадто велика відстань, тому ми з чоловіком вирішили продати його.

Будинком назвати його було складно – халупа. Та й село з тих, де немає роботи, лікарні, а стільниковий зв’язок ловить на пагорбі на маківці ялинки. Ціна цього будиночка була мізерною.

Якраз підходив час, коли ми повинні були вступити в спадок. Час цей випадав на літо. Ми вирішили поєднати приємне з корисним і відправитися туди. Пожити з дітьми на природі і одночасно зайнятися продажем будиночка.

Приїхавши, ми з’ясували, що в будинку живе жінка з донькою. Їй баба Ганна давала кут, а вона допомагала їй по господарству. Жінку звали Віра.

Віра зaвaгітніла від міського залицяльника, але він її кинув. А батьки вигнали з дому, після чого вона і стала жити у нашої бабусі. Коли тої не стaло, то вона так і залишилася там – думала, що сюди все-одно ніхто не приїде.

Ми не стали її проганяти, але сказали, що коли ми продамо будинок, то їй доведеться звільнити житло, але поки може жити з нами. Вона була рада і сказала, що що-небудь придумає.

Будинок продаватися явно не хотів. Йшов час, покупці дзвонили, навіть приїжджали на перегляд, але потім зникали. А ми спілкувалися з Вірою і більше пізнавали її. Мене вражала ця тендітна, але сильна жінка.

В селі не було роботи, але вона не здавалася. Влітку збирала ягоди і гриби, а потім на автобусі їхала до найближчого селища і продавала їх на ринку.

Взимку вона в’язала килимки, шкарпетки, шалі і продавала на зупинках, незважаючи часом на сильний мороз. Коли вона розповідала це, то жартувала: «Люблю, коли мороз – носочки швидше розкуповують». Але посмішка була сумна.

Дочці Віри було вже 12 років, в школу ходила вона в сусіднє село, коли були сильні морози або негода, то займалися вдома. Дівчинка була відмінниця, добре одягнена, вихована – було видно, що мати всю душу вкладає в дочку.

Вечорами Віра теж не сиділа склавши руки. Влітку полола городи жителям, взимку чистила двори. Платили небагато, але вона і цьому була рада. І не забувала вона і про господарство. Вранці ми пили парне молоко, а Віра розносила банки з ним і продавала.

Нарешті знайшовся покупець, чоловік вирішив перебратися за місто і наш будинок його влаштовував. В ту ніч ми з чоловіком не спали і багато говорили … говорили про Віру і її дочку, а що тепер з ними? Адже вона залишиться без житла, без господарства.

Ми вирішили не продавати будинок, а переписати на неї. Від цих грошей ми не розбагатіли б – це всього наш дохід за півтора місяці роботи, а для неї ціле життя.

Та й бабуся мені здається нечесно поступила з нею, мене вона бачила кілька разів, а з цією жінкою і її дитиною вона жила стільки років під одним дахом і отримувала від них турботу і догляд.

Через кілька днів ми з’їздили до нотаріуса і вирушили в місто.

Більше ми з Вірою не спілкувалися – не знаю, як влаштувалося її життя, але сподіваюся, що все добре. Після цього я зрозуміла, що значить бути сильною.

Коли я чую фразу: «Роботи в місті немає» – мене просто пересмикує. Робота є завжди, просто ми надто часом прискіпливі.

Джерело

facebook