Я зустрів Ігоря випадково. Спочатку й не впізнав в цьому зігнутому чоловікові свого одногрупника.
– Скільки літ! – привіталися і я його змусив випити зі мною кави.
Він якось ще більше зсутулився під моїм поглядом, ніби хотів втекти, зникнути.
– Навіть, не думай зіслатися на нагальні справи, бо я в місті рідко і бозна коли зустрінемося! – наполягав я і Ігор зітхнув, і зняв плащ.
Без верхнього одягу він взагалі здався виснаженим, тим більше на фоні моїх ста тринадцяти кілограм.
– А ти схуд. Підкажи дієту – пожартував я.
– Є така дієта, що добре помагає, – сказав як обрубав.
А далі я слухав і дивувався. Він випалював фрази зло, надривно. Злився чи то на мене, що побачив його, чи то на весь світ, що ще існує і вимагає його уваги.
– Я таки одружився з нею, з Машею. Ти знаєш. Почувався найщасливішим за всіх вас, бо вона вибрала мене. Думав, що схопив бога за бороду. Все тоді міг, всього хотів. Був молодий.
Марія була красуня на нашому хлопчачому курсі і всі ми за нею бігали. А вона? Та крутила нами як хотіла. Завжди в центрі нашої компанії, весела, розумна. Ігор ввесь час ходив за нею і таки доходився. Ніхто не думав, що вона серйозно, бо кожен з нашої компанії був кращий за нього в сто раз, принаймні, кожен так думав. Але цей тихоня не відступав. Я чув, що вони одружуються, але був впевнений, що вона так само швидко його кине. І от минуло тридцять років, а вони все ще разом.
– Я, знаєш, не був дуже творчим. Брався за просту роботу і так само її просто робив і мав за що утримувати родину. Є замовлення на собачу будку – я беруся, є на будинок – по тій же схемі. А вона не могла. Щось уявляла, робила-переробляла, хотіла якогось функціоналу, простору. Хотіла робити щось таке аби всі ахнули і визнали її. А час не той! За ті гроші будуй стандарт. А вона не могла. З роботи звільнилася і сказала, що віддає себе родині.
– Я не знаю, коли точно все почалося. Ми ж любили компанію, ти знаєш. А. коли стали разом жити, то влаштовували собі «дні тріумфів» і купували якусь особливу випивку. Такі дні – день моєї зарплатні чи її, потім частіше моєї, бо вона не працювала. Далі я бачив, що їй дуже тяжко. Сидіти вдома і чекати мене, щось готувати. Вона робила ремонт дитячої і переробляла, бо ніхто не дав надії. І я почав приносити випивку щотижня. Вона тоді веселіла, сміялася, танцювала. Складала якісь плани – була тією Маріює-мрією. Моєю.
– Ти не уявляєш, як це бачити її такою щасливою і знати, що не ти це робиш. Що ти можеш лиш принести їй те «щастя» і все. Що ти замкнув її в цих бетонних панельних стінах. І я почав приносити щодня. Спочатку, все було добре. Вона буда весела щодень, радісна, а на ранок чорніла і блідла, як тінь. Нікому такого не бажаю. Я її не міг відпустити, розумієш? Не міг! Я любив. Вона була всім моїм життям. Я був готовий так жити.
– З кожним роком ставало все гірше і гірше. На роботі бачили, що щось не так, але я нічого не говорив. Кому скажу. Та й що скажу? Я пою жінку аби була в хаті і не ходила по смітниках? Десь зо два роки тому вона попала в стаціонар. Я, ніби, побачив все наше життя збоку! Я перестрашився тої людини, якою став. Завжди думаєш, що ти кращий, ніж є, але. Отак і живу. У неї перепади настрою і вона таке мені виговорює. Але що мені? Я про себе ще гірше знаю. Отак!
Ми потім довго мовчали. Я не знав, що сказати. Залишив йому номер телефону як потрібна буде допомога. Думаю ще навідати його з дружиною.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
