Батьки завжди опікали мене. Але зустрівши чоловіка, я покинула все і поїхала з ним.
Я єдина дитина в сім’ї. Я ніколи ні в чому не потребувала, виховувалася в атмосфері любові і ласки. Не дивлячись на це, не можна сказати, що я росла розпещеною дитиною. Я завжди була зразковою дівчинкою, вчилася на одні п’ятірки і радувала маму і тата.
Але у такого розміреного і правильного життя були і свої мінуси. Я більшу частину вільного часу проводила за читанням книг. А ось спілкування з однолітками і тим більше, хлопцями, у мене було дуже мало. Тому ніякого досвіду стосунків у мене не було.
Коли я закінчила школу, я вступила до престижного вузу нашого міста. І моє життя практично нічим не відрізнялася від життя школярки. Я не відчула принад студентського життя. Адже після навчання я йшла додому, на відміну від багатьох від багатьох моїх однокурсниць, які жили в гуртожитку. Над ними не було гіперопіки батьків, і вони насолоджувалися вільним життям.
Звісно, що я вчилася відмінно. І ось уже червоний диплом був не за горами. Якось я йшла коридором університету і зустріла хлопця, який навчався в паралельній групі. Раніше ми з ним ніколи не спілкувалися. А тут він підійшов до мене і запропонував зайти в буфет, щоб поговорити.
Мене така його поведінка дуже здивувала, але я все ж погодилася. Так як це був перший раз, коли я ось так сиділа з хлопцем наодинці і спілкувалася, то в голові у мене була купа емоцій. Мені дуже сподобався хлопець, його звали Максим.
Він попросив мій номер телефону, і я йому, звичайно, його повідомила. Після того, як ми розпрощалися, я кожну секунду думала про нього, поки він, нарешті, не подзвонив. Так ми почали зустрічатися. І він ненароком натякнув, що у нього проблеми з написанням дипломної роботи.
Для мене було щастям допомогти йому. Я із задоволенням це зробила. Цей період нас дуже сильно зблизив. Ми закінчили університет, отримали дипломи. Після цього Максиму потрібно було повертатися в своє маленьке містечко. Він запропонував поїхати з ним. І я поїхала.
Батьки мене відмовляли. Адже вони мріяли про те, що я побудую блискучу кар’єру. А що мені давала перспектива жити в провінції? Та до того ж у нас була величезна квартира. А там мені потрібно було жити в маленькій квартирці з Максимом і його матір’ю. Але я була закохана, тому ніякі аргументи мене не зупиняли. Я покинула все і вирушила слідом за коханим.
Батьки завжди опікали мене. Але зустрівши чоловіка, я кинула все і поїхала з ним. Тепер я не можу повернутися.
Коли ми приїхали додому до Максима, я побачила, що його мама не дуже задоволена через таку гостю, як я. Але назад шляху не було. Нам виділили кімнату, і ми почали жити в цивільному шлюбі. З моєю освітою мені було не складно знайти роботу.
Я заробляю непогано. Чоловік теж працює. Правда, він заробляє трохи і свої гроші на мене зовсім не витрачає. У вільний час він сидить на дивані чи грає в ігри. Я ж після роботи повинна займатися прибиранням будинку і приготуванням. Я роблю все, щоб догодити чоловікові і його матері. Про жодні побачення і спільні захоплення мови не йде.
Вийшло, що я сама вибрала таку долю, і тепер змушена з нею миритися. Найстрашніше в тому, що я не уявляю собі життя без Максима. Інша на моєму місці кинула б усе й повернулася в рідне місто. А я думаю, що пропаду без нього. Бувають моменти, коли я сама себе не поважаю за слабкість і безпорадність, але нічого з цим вдіяти не можу.
Не дивлячись на те, що я намагаюся в усьому догоджати чоловікові і його матері, вони постійно знаходять привід для того, щоб висловити невдоволення мною. Вічно я щось роблю не так. Хоча будинок уже повністю на мені, та й зарплату я витрачаю тільки на сім’ю. Друзів у мене тут немає. Все моє життя йде за сценарієм робота-дім. Але і тут ніяких радостей. Мені здається, що чоловік мене не любить. Не знаю, в чому причина того, що я так себе не поважаю. Може, я просто наївна жінка…
Фото ілюстративне.
