Три місяці у свекрухи… Аж мороз поза шкірою, як ми оте все пережили. Ми не придумали нічого іншого після повномасштабного вторгнення росії, як переїхати в село. Місто лякало чергами в магазинах, на заправках, в аптеках, виттям сирен по сто раз на день.
Було важко і страшно, ми намагалися не подавати виду, але діти все бачать. Для мене комфорт дуже важливий, тому я тягнула до останнього, бо в свекрухи в селі приватний будинок, зручності на вулиці. Та й не дуже вона мене й любить, все її Ромчик «худне і худне, а які в тебе колись щічки були…». Але, знаєте, не таке вже те виття сирен і страшне.
Приїхали ми на таксі, з торбами, одягом, ліками, документами, пів машини зайняли іграшки, бо ні Катя, ні Саша не хотіли їхати без них. Купа всього і ми зверху.
Свекруха охкала і ахкала, раділа і цілувала – перший день.
Потім виявилося, що треба економити – тотально.
Не можна напалювати ще одну кімнату, бо «Ви й так в одній поміститеся, а мені пенсії не стане за газ платити – та й навіщо, ми колись всі на купі жили і нічого».
Не можна допізна світити – «Ви мені світло крутите і крутите, що можна так допізна робити? Всі сусіди лягли спати, а ви й далі світите!».
Не можна часто митися – «Ви мені газ палите, дітей так часто мити – вони похворіють – зима на вулиці. Скільки ті зуби можна чистити? – ви всю емаль поздираєте!».
Не можна переводити продукти – «Я зварили борщик – всі мають їсти, чи я маю виливати? Які ще макарони і яка гречка – з’їмо і тоді виварюйте, і газ мені випалюйте, аякже».
Не можна дітям сидіти в телефонах – «Що то за мода така? Цілий день в телефоні та мультиках – хай йдуть на двір», а тоді – «Похворіли, бо погано їдять і поганий імунітет».
Проте, найбільше, що мене добило – мій дорогий чоловік чомусь раптом перетворився на третю дитину, якій подавай їсти і «принести та поставити і ще припросити», якій не можна сказати кривого слова та висловити своє незадоволення.
«Ми в гостях і дякуй мамі, що нас прийняла і можна трохи своє «Я» відкласти на потім. Як це тобі не комфортно? Ти з якого королівства, моя принцесо на горошині?», – чоловік повністю став на бік мами.
Йому було вдома добре і вже оті щічки на маминих котлетах порожевіли, а я просто мала постійну головну біль ввесь час того перебування. Тому я сказала або я, або мама, бо далі сидіти в селі просто не могла. Звичайно, що ми зі сваркою поїхали в місто, але вдома – то таки вдома і ніхто мені нічого не вказує.
Автор: Ксеня Ропота
Фото: pexels
