Вирішила навіть не питати нічого – хай розповість, коли сама вважатиме зручним.
– Втомилася я, – нарешті сказала жінка. – Мені завідуюча відділенням веліла до вас зайти. Сказала, у психологів свої методи. Може, підкажете, де сили взяти?
– Немає у психологів таких методів, – чесно зітхнула я, ще не до кінця забулася моя базова природно-наукова освіта, і запитала: – Але що у вас сталося?
– Син у мене доживає дні пораховані, десять років від роду.
– Ох… – У мене збилося дихання, хоча саме чогось такого я і очікувала. – А лікувати?
– Нема більше нічого. Всі фахівці так сказали.
– Він у стаціонарі лежить?
– Ні вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, навчався добре, вчителька завжди хвалила. Чує ж, що навколо нього відбувається. Запитав: мамо, це кінець? Мені б, напевно, треба збрехати, а я і розревілася, як ненормальна. І він, уявіть, мене почав втішати: мам, ну ти не плач, чого ж ти, всі колись там будуть, ну хтось пізніше, хтось раніше – це ж нічого такого. І попросив: «Давай тоді я краще вдома, мені там спокійніше буде». Ось ми його і забрали.
І ось тепер вона щогодини дивиться, як малий згасає, – уявила собі я.
– У вас є ще діти? – запитала і з острахом чекала негативної відповіді.
– Є. – Я видихнула з полегшенням. – Доньці п’ять років, вона спочатку запитувала, коли братик встане і пограє з нею, а тепер, видно, теж щось збагнула і не питає більше. І не заходить до нього.
– Ви втомилися морально чи за сином важкий догляд?
– За сином – ні. Він спить багато. Але є ще моя бабуся, яка мене виростила, на іншому кінці міста.
– А з нею що?
– Ви будете сміятися, – гірко усміхнулася жінка, – але вона теж на шляху до вічності. Але їй-то хоч за віком.
– Ви за нею доглядаєте? Більше нікому?
– Ага. Немає нікого. Моя мама, її дочка, далеко зараз живе. З четвертим чоловіком. А характер у бабусі завжди був різкий, командирський. Вона начальником відділку працювала, над чоловіками, а там багато різних сиділи. Я намагалася найняти доглядальницю – двох вона вигнала, дві самі пішли. Ні, каже, мені потрібно, щоб ти, ти розумієш як. А з тих чотирьох одна навіть медсестрою була.
– Бабуся знає, що відбувається з правнуком?
– Знає. І каже: раз йому вже допомогти не можна, ось і вийдеш з квартири, з’їздиш до старої, поки годину їдеш в метро, та в магазин, та на людей дивишся – і відвернешся трохи.
Логіці бабусі заперечити не можна ніяк, подумки визнала я.
– Тобто бабуся при здоровому глузді?
– Абсолютно. Всім би так. Але вставати вже майже не може. Навіть сідає сама насилу. І головне – вона практично не бачить. Але ще щось намагається робити сама. Падала три рази. Доктор пропонував госпіталізацію, а вона сказала: якщо відправиш мене туди, прокляну, так і знай. Я боюсь. Та й розумію її – рухатися і бачити вона не може вже, а поговорити їй ще хочеться, а чужа людина хіба зрозуміє, стане слухати? А у мене вже руки трусяться і голова. І дзвін у вухах. Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюся. У метро недавно заснула і на підлогу впала, люди піднімали, ніяково.
– А чоловік є? Щось говорить? Робить? – я вирішила промацати ресурси.
– Є. Переживає теж, звичайно. Працює допізна спеціально – пояснює: гроші зараз потрібні і ще потрібні будуть. Якось я його безпосередньо запитала: як ти? Він відповів: пробач, але мені б хотілося, щоб це все вже скоріше скінчилося.
Це було дуже давно. Я була молодою і самовпевненою. Жінка в реально важкій життєвій ситуації прийшла за порадою щодо оптимізації енергетичних витрат. З досвіду (а не психологічної освіти) я знала: у кожної, навіть найсильнішої і самодостатньої людини в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось ніби компетентний впевнено сказав: роби ось це і ось так. Іди на пролом зараз. Мені здалося, що це той самий момент.
– Слухайте, я скажу вам, що робити! – зважилася я. – Ви перевезете бабусю до себе.
– Але у нас немає для неї окремої кімнати. Двокімнатна квартира. Ми і так доньку до себе в кімнату забрали, щоб сина не турбувати. Та вона і не погодиться.
– Погодиться. В цьому і фокус! Ви покладете розсудливу бабусю в кімнату до безнадійного сина. І попередньо скажіть їй все йому розповісти. Будете давати їй інформацію по тих каналах, які у неї ще працюють, щоб включалися спогади: стара музика, смак, запахи – це найдавніше і потужне. Скажете: це твоє останнє завдання в житті. Остання робота. Щоб він відволікся від того, що мусить піти так рано. А йому скажете: слухай, їй це треба, щоб піти спокійно, а у мене вже немає сил. І він піде, як би ввібравши і проживши її чудове довге життя, а ви зможете за ними доглядати в одному компартменті.
Жінка подумала, а потім запитала:
– Що таке компартмент?
– Відокремлена область в живій клітині, як правило, оточена шаром біліпідної мембрани, – чітко відрапортувала я.
Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи повагавшись, кивнула.
– Прийдете і розповісте, коли все влаштується, – веліла я їй, про себе подумавши: раптом вийде ще гірше? Треба ж мені знати.
Вона прийшла.
– А знаєте, все і нічого. Бабуся у мене хоч і командир, але людина честі: я сказала – треба, так вона і не пискнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, готую їжу на її замовлення, як ви веліли. У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому мало не весь час розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність свою на півдні. Історії всякі з роботи, які долі у людей тоді бували – я і сама буває зайду і заслухаюся.
– А син?
– Він слухає, посміхається. Перепитує щось іноді. Хоча і слабкий зовсім.
Потім вона трохи поплакала і пішла. Я довго сиділа і бездумно дивилася у вікно.
Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з худою дівчинкою-підлітком. Обидві посміхаються.
– Нам би профорієнтацію. А то вона сьогодні лікарем, а завтра пожежним. Ми з батьком вже змучилися.
Поговоріть хоч ви з нею.
– Та без проблем, – я теж посміхнулася. – Сідайте куди-небудь.
– Ви мене, звичайно, не пам’ятаєте. Це багато років тому було…
– Ви з донькою вже колись приходили до мене?
– Ні. Я сама приходила. Син у мене тоді був на шляху до вічності і бабуся одночасно. Ви веліли їх в одній кімнаті поселити.
– Ох…
– Він живий! – жінка розпливлася в щасливій усмішці, а в мене по спині пробігли мурашки і затряслася ручка в пальцях. Я взяла себе в руки.
– Розкажіть.
– Що ж розповісти. Ну ось вони лежать, і вона йому розповідає. Він слухає. Вона йому відразу сказала: «Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як треба». Він правда відразу заспокоївся, а я і рада – самі розумієте.
Я за ними доглядаю. Одного разу бабуся мені на вухо, коли він спить, каже: «Ти вже вибачай, подоглядай за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проведу вже й тоді відразу сама слідом за ним – ти і звільнишся».
Лежать вони, значить, лежать, і нікому не гірше. Ні їй, ні йому. Чоловік каже: дивись, адже всі їхні терміни вийшли, може, спеціалісти там щось наплутали, ще з кимось порадитися треба?
Я, звичайно, кинулася. Вони кажуть: правда, дивно, значить, у організму вашого сина ще є резерви. І потім: ось є в столиці експериментальне лікування, не перевірене, але шанс для тих, кому вже все одно. Підете в групу? Ми з чоловіком порадилися, потім сина запитали, а він: це знову в стаціонар треба? Ми такі: так, але, можливо, воно допоможе тобі і ти житимеш. А він: а як же я бабусю залишу? Ми: а ти її саму запитай. А вона: звичайно, їдь, я тебе тут почекаю. Він і поїхав. І йому допомогло. Група була з 12 осіб. Четверо все одно не одужали, у решти поліпшення, а троє наймолодших одужали зовсім! Нам пощастило.
– А бабуся?
– Вона як дізналася, що йому точно краще стало, так відразу і не стало її. Він засмутився, звичайно, але тут вже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього і трималася, а тепер у нього далі життя буде, а їй вже пора було, і він начебто зрозумів.
– Що ваш син робить зараз?
– В інституті навчається, на архітектора. А ми про вас недавно згадали, дізналися, що ви ще тут працюєте, і ось, з Ксюшею прийшли.
– Чому ж згадали?
Мама кивнула донці, і дівчинка, ніяковіючи, сказала:
– Мені брат дивний такий комплімент тиждень тому зробив: у тебе каже, Ксюшка, ніжки вийшли такі симпатичні, засмаглі, рівненькі, як смажені сухарики з сіллю і часником. Я, звичайно, рот розкрила і кажу: ти це чого ?! Звідки взяв? А він спочатку пішов мовчки, і тільки ввечері мені все і розповів: коли він нездужав і з бабусею лежав, мама одного разу принесла їй з вулиці нагрітої сонцем черешні. Вона її понюхала і каже: «Дерева такі все ягодами усипані, сонце, в синьому небі пташка мала і джмелі дзижчать. Мені років шістнадцять. У мене сукня жовта з дрібними червоними квіточками і косинка червона. Я на сходах стою і ягоду в широкий кошик збираю. Вона прямо мені в обличчя пахне. А знизу Володька – балагур наш і красень, сміється і зуби білі на сонці блищать: ах, Лесю, вже які у тебе ніжки ладні такі рівненькі вийшли – як сухарики з сіллю і часником. А мені і соромно, і приємно».
І з наївним чотирнадцятирічним кокетством:
– Виходить, у мене ніжки як у прабабусі, так?
Ми з Ксюшиною матір’ю довго мовчимо, проживаючи нахлинувші емоції. А далі, що ж, далі – профорієнтація.
Автор: Катерина Mурашова.
Фото ілюстративне.
