Без рубрики
— Юра, поноси Дімку. Всі руки відтягнув, спина болить. Ну не дитина — глина! Маленький, а такий важкий

Ми з дружиною жили в невеликому шахтарському містечку. Жили ми дуже дружно. Було тоді у нас троє дітей, троє синів: п’ять з половиною років, три з половиною роки і півтора роки. Я працював на шахті, Юля, дружина, була в декретній відпустці і сиділа з дітьми вдома.

Все у нас було прекрасно. Але на все життя мені запам’ятався один випадок, який зруйнував всі мої переконання щодо сімейних обов’язків. Ось послухайте … В описуваний мною період нашого сімейного життя я вважав, що шахтарська праця — найважча праця.

Приходив додому з роботи — вдома чистота, затишок, смачна вечеря, привітна дружина. Одного разу, коли молодшому синочку було дев’ять місяців, я прийшов з роботи, а дружина мені говорить:

— Юра, поноси Дімку. Всі руки відтягнув, спина болить. Ну не дитина — глина! Маленький, а такий важкий!

— Юлька! Так у тебе совість є? — обурився я. Ти ж цілими днями вдома сидиш, в чистоті, в теплі. А я? Цілий день в шахті. А у мене, по — твоєму, нічого не болить? За зміну так напрацюєшся, ледве виповзеш на білий світ. У такі щілини доводиться пролазити, куди і миша не проскочить!

І ось, коли Дімці виповнилося півтора року, листоноша приніс телеграму, в якій було наступне: «Померла баба Нюра. Потрібно розпорядитися щодо господарства».

Ну, погорювали ми погорювали, так треба щось вирішувати. Тим більше, що баба Нюра була людиною великої душі. Вона виростила свою єдину внучку-сироту Юлю.

Хотіли разом всі їхати, але передумали — їхати далеко і добиратися незручно. Самі намучимося і діти будуть втомлені. Зима, все-таки. Вирішили, що я залишуся з дітьми вдома, а Юля поїде ховати бабулю. На наступний день взяв я на роботі відгули, а Юля зібралася їхати в село.

— Ти коли повернешся? — питаю.

— Постараюся якомога швидше.

Поцілувалися, і Юля поїхала.

Залишилися ми з дітьми. З найперших хвилин я зрозумів, що зробив велику помилку, вирішивши, що краще мені залишитися вдома. Зізнатися, в душі я був спочатку навіть радий. Думаю, до відпустки далеко, так хоч відпочину трохи.

Якось перебув з дітьми до обіду, нагодувавши їх, почав вкладати спати. Думаю, ось зараз вони заснуть, і я храпану годинку.

Ага ага! Та нічого подібного! Зміг вкласти тільки середнього. А старший і молодший і не думали спати. Ну, все ж увечері вони всі поснули благополучно. І раптом я згадав! Юлька ж мені сказала, щоб я обов’язково з ними гуляв на вулиці! Ось же я капелюх! Гаразд, завтра обов’язково підемо гуляти.

Ранок був кошмарним. Треба чимось годувати дітей. Молодший ще, в основному, на молочній їжі. Думаю, зараз зварю їм кашу. Зварив! Перша порція молока втекла. Налив другу, насипав крупи. А скільки треба? Чорт його знає! Насипав на око. З каструлі почала лізти каша.

Мій стан може зрозуміти тільки той чоловік, який читав безсмертний твір Миколи Носова «Мишкова каша». Але у мене вийшло крутіше — каша згоріла геть! Якщо, звичайно цю смердючу, сіру, в цяточку, масу, можна назвати кашею. У нормальної людини просто язик не повернеться! У квартирі утворився стійкий сморід.

В результаті я накришив в молоко булочок і нагодував дітей. «Пішла вона, ця погана каша!» — з ненавистю подумав я про кашу, точно це вона була винна, а не я.

Так! Треба йти на прогулянку. Почав я одягати дітей! Слава Богу, що старший вже сам одягається. Найголовніше — виробити алгоритм одягання. Як краще — спочатку одягнутися самому, а потім дітей, або спочатку одягнути дітей, а потім самому одягнутися?

Вирішив одягати дітей по черзі. Старший — сам, середнього одягаю. Теж без проблем: колготки, светр, комбінезон, куртка, шапка, вовняні шкарпетки, валянки, шапка, шарф — готово. Тепер молодший залишився. Так, починаємо в тій же послідовності.

Раптом середній каже:

— А я пісяти хочу!

— Так йо-майо. Ти чого мовчав раніше?

— А раніше я не хотів …

— Гаразд, потерпи хвилинку. Зараз, Діму одягну.

Поки одягав Дімку, так поки розстібав середньому, Максу, куртку, комбінезон — сталася «катастрофа».

Так твою ж дивізію! Почав я середнього переодягати. Дімка кричить, як різаний.

Старший теж захникав:

— Мені жарко!

Нарешті, одяглися. І ось ми з коляскою вийшли на вулицю. Боже мій! Це що ж, кожен день таке знущання буде? Ні, так я просто збожеволію.

Після прогулянки прийшли ми додому. Роздяглися. Я з подивом дивлюся на гору одягу: це що, все було на нас ?! Господи, куди ж це все дівати? Гаразд, потім розберемося. Діма почав вередувати, їсти захотів. Так, що йому дати? (Про старших я вже не думаю).

Кашу варити? Від однієї думки про каші у мене ледь епілепсія не розпочалася. Ні, що завгодно, тільки не каша. А що? .. Зварю картоплю і зроблю пюре. Цей варіант здався мені найбільш безкровним. Поки я готував, вибачте на слові, пюре, в квартирі стояв котячий концерт. Молодші вже кричали не своїми голосами. А старший уже готовий був приєднатися до них. Ну добре. Нагодував. А ввечері чим годувати? Поставлю суп варити.

Ось вже суп-то я зварю. Поки варилося м’ясо, я вирішив трохи перепочити. Та й діти, на щастя, заснули.

Ліг я на диван — і провалився. Прокидаюся від страшної смороду. Бліннн! З каструлі вибіг бульйон, плиту залив! Ось же я крокодил! Всю плиту запаскудили! Поки варився суп, діти прокинулися. Нагодував їх так званим супом. Слава Богу!

Знаєте, я взагалі реаліст, але зараз я повірив в барабашку. Звідки взявся цей бардак? Коли Юля їхала, все було чисто, і скрізь був порядок. А зараз що? Хто це влаштував такий кошмар?

Гаразд, покладу дітей на ніч — приберемо. Чекаю не дочекаюся ночі. Нарешті, настав час вкладати дітей. І раптом згадав: їх же ще покупати треба! Бляха муха! Ну, треба так треба. Налив у ванну води, посади всіх трьох відразу. Витягнув. Витер. Одягнув майки. І тут сталося таке, що я ніколи не зможу забути. Коли почав вкладати Дімку, виявилося, що кудись поділася соска.

Ви коли-небудь губили соску? Я вам скажу, що якби я загубив зарплату разом з відпускними, я засмутився б менше! Дімочка плаче сльозами, дивиться мені в очі і благально просить:

— сосю дай!

— Так дитинко ти моя, та зараз тато пошукає. Так допоможіть же знайти соску! — кричу старшим. А вони вже й самі почали шукати. Ну, провалилася і все! Вже дванадцята ночі, а ми всі шукаємо соску. Та й як же її знайдеш в такому бардаку ?! Придумав!

Коротше кажучи, побіг я роздягнений в сусідній під’їзд до Попових. У них Маринка маленька. Подзвонив у двері. Алька запитує, хто там.
— Аля, це я, Юра. Алечка, спаси! Дай, будь ласка, яку-небудь соску! Ми загубили, і Діма плаче, вже опух весь від сліз!

— Ой, Юра! Так у нас одна соска, Маринка смокче. Є, правда стара, так її можу дати.

— Давай, Алечка, швидше.

Подає вона мені соску. А вона вже злиплася від старості. «Нічого, — думаю, — дурниця!»

— Величезне дякую! Помчав додому, затиснувши руці стару соску, як коштовність. Прибіг — всі троє репетують не своїми голосами. Злякалися.

— Так все, все … Тато тут. Не треба плакати, мої зайчата.

Вимив соску, дав Дмитрику. Той вже знесилів від сліз. Відразу заспокоївся і заснув. Старші теж відразу заснули.

І ось я стою в темряві посеред моторошного свинарника на колінах, дивлюся в відкриту кватирку на найяскравішу зірку Венеру і, зі сльозами на очах, шепочу:

— Милий Бог! Я люблю тебе! Пробач, що я не знаю жодної молитви. Але я тобі обіцяю, я вивчу. Мій улюблений Бог! Благаю! Зроби так, щоб скоріше повернулася додому моя дружина! Я більше не можу!

Ліг, так і не згадавши, що не їв сьогодні. Як заснув — не помітив. Хотів вдома ще прибрати. Вранці прокинувся і з жахом подумав, що треба щось готувати Дмитрику. У кімнатах і в передпокої — чорт ногу зломить. У кухні, взагалі, як ніби Мамай пройшов. Треба хоч трохи прибрати. Так … З чого ж почати? ..

І раптом — дзвінок у двері! Боюся навіть думати, хто це. Відкриваю двері — Юлька! Юлечка! Боже! Ти почув мене! Дякую тобі!
Зайшла Юля додому, посміхається:

— Ну що, всі живі?

Підійшла навшпиньки до дітей і поцілувала їх по черзі.

А я просто отетерів від щастя! Врятовано!

А Юля навіть слова не сказала, побачивши перед очима такий приголомшливий розгром. Почала прибирати, попутно розповідаючи, як з’їздила. Бабулю добре поховали. Вона оформила дарчу на будинок. Будинок відразу колгосп купив. Худобу сусіди відразу розкупили. Привезла повні кишені грошей. Все обійшлося дуже вдало.

— Юлечка, давай сьогодні купимо тридцять сосок. Розкидаємо їх по всіх кутках, щоб куди не глянеш — скрізь лежить соска.

Юля зареготала:

— Давай!

— Якби ти сьогодні не приїхала, мене б відвезли до божевільні!

Це був найщасливіший день у моєму житті. І з цього дня я вважаю, що шахтар — найлегша професія на землі!

Джерело

facebook