Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Заміж я виходила без будь-якого докору совісті. Лише коли зустрілася перед весіллям з його мамою, то почула: “А я завжди думала, що будеш моєю невісткою”

– Я розуміла й розумію, що в житті треба бути готовою до чого завгодно, проте тих подій, які сталися зі мною, аж ніяк не могла уявити…

За матеріалами – Вісник.К.

– Соню, але ти ж інколи згадувала Бориса, – втручається її сестра, подаючи до столу чай, цукерки, фрукти.

– Згадувати – згадувала, та подумати навіть не могла, що поберемося через сорок років.

Дві сестри й самі досі не можуть отямитися від тих змін, що сталися в житті однієї з них – Соні. І починають розповідати “любовну історію зі щасливим кінцем”.

…Соня в десятому класі якось зізналася старшій сестрі Наді, що за нею упадає її однокласник Борис. А скільки радості було, коли той пригощав шоколадкою! Що там говорити, колись не мали таких статків, як тепер. Певно, хлопець заощаджував з грошей, які батьки давали на обід. Згодом Борис почав запрошувати Соню в кіно.

– Жили ми у райцентрі, і тому приховати будь-які стосунки не вдавалося нікому, – пригадує пані Соня, котра виглядає значно молодшою на свої роки. Видно, що жінка завжди стежила за собою, а ще відчувається, що у неї неабиякий смак. – Про нас теж швидко заговорили як про пару. І це, зрозуміло, дійшло до батьків. Чомусь і мої, і його дуже хотіли, аби ми побралися після школи. Може, якби батьки противилися, то ми, навпаки, намагалися б бути разом і одружилися. А так, отримавши атестати, вирішили продовжити навчання. Я поступила на технолога молочних продуктів, а Борис хотів стати лікарем. Правда, він того року в медичний не поступив, і його восени забрали служити. Я не клялася, як-то буває дівчата клянуться чекати, і Борис не вимагав цього від мене. Та було само собою зрозуміло, що діждуся його. Може, так і сталося б…

– Може, і сталося б, якби Соня поступила в якесь училище, де переважали б дівчата, – усміхається її сестра. – В тому ж інституті було чимало хлопців, а вона у нас була вродливою, то й не дивно, що хлопці не могли її не помітити. Соня не збиралася заміж, проте, як кажуть, у затворі не сиділа. Вона встигала і добре вчитися, і з подругами на танці та в кіно піти. Звісно, що в компаніях не обходилося без хлопців. Як до неї приїздила, то все те помічала…

– Я й сама не відчула, як воно сталося, проте згодом зрозуміла, що закохалася в Андрія – він був старший за мене і навчався на четвертому курсі. Мабуть, це було не стільки кохання, як звичка. Він завжди був поруч. А Борису писати продовжувала. То вже, звичайно, були стриманіші листи, і, думаю, він здогадався, що у мене хтось є, однак ніяких запитань чи докорів з його боку не було. Коли на п’ятому курсі Андрій запропонував вийти за нього заміж, найперше про це довідався Борис. Я, пам’ятаю, навіть запитала у нього, що мені робити. І в листі, то був, до речі, останній від нього, написав, що це має бути моє рішення. Ніяких вмовлянь чи натяків, що він без мене не зможе жити, не було. І я чомусь вирішила, що він теж охолов до мене, але не наважується про це сказати, боячись зробити неприємно. Тому заміж виходила без будь-якого докору совісті. Лише коли зустрілася перед весіллям з його мамою, то почула: “А я завжди думала, що будеш моєю невісткою”.

– Чоловік закінчив навчання, і я поїхала разом з ним у Східну Україну, перевівшись на заочне відділення, – знову повертається у далеке минуле пані Соня. – Звичайно, час від часу приїздила додому, і мама з Надею мені розповідали усі новини. Я знала, що Борис після строкової служби таки поступив у медичний інститут, знала, що одружився, правда, аж у тридцять років, і у нього два сини. А от як складалося його особисте життя, майже нічого не знала. За своїми клопотами й турботами не було коли цим особливо цікавитися. Зі своїм чоловіком жили непогано, хоча “вогонь кохання”, здається, згас швидко. Нас швидше об’єднував обов’язок перед сім’єю та дітьми – виховували дві доньки. А у сорок років я залишилася вдовою.

Чесно кажучи, непросто було, дівчата мої якраз навчалися у вузах. Як лише і де можна було, так і підзаробляла. А тут такий обвал у державі пішов… Мусила з роботою розпрощатися і йти на ринок, бо не справилася б. З цього й почався мій бізнес. Старша донька, яка навчалася у Києві й потрапила до Америки, згодом виїхала туди – знайшла чоловіка. Через декілька років вона забрала до себе молодшу сестру. І та теж там вкорінилася.

З одного боку, як мати, дуже тішилася, що мої дівчата непогано влаштовані у житті й не перетруджуються так, як мені тут довелося, – навіть тепер, згадуючи ті дні, у жінки з’являються сльози. – А з іншого, прийде вечір, і нікому й слова сказати, а ще, що не можу їх побачити. А внуків, які вже на той час з’явилися, взагалі не бачила. Таки не витримала і зібралася в дорогу. Надовго не могла там залишитися, бо тут на власній справі вже була зав’язана. Довелося повертатися додому, та вже тоді мої дівчата запропонували переселятися до них.

Приїхавши додому, все частіше почала задумуватися, що, певно, вони праві. Моя родина уся на Західній Україні, тож фактично я у Запоріжжі сама проживала, залишилися лише деякі давні друзі. А літа йдуть до старості. Таки наважилася й подалася до дочок. Хоча в Америці не прийнято жити з дітьми, але перші роки проживала у старшої доньки. Коли неподалік від неї продавався будиночок, купили його, і я там поселилася. В Америці теж мала свою справу. Хоч вона й не приносила мені надприбутків, але забезпечувала достойне життя. Могла дозволити собі раз на два роки приїхати до рідних в Україну.

Живучи в Америці і приїжджаючи погостювати на рідну землю, змогла зустрітися зі своїми однокласниками й довідатися про їхнє життя та життя інших знайомих.

– Маруся, моя шкільна подруга, розповіла мені, що Борис розлучений, – продовжує сповідь жінка. – Ніхто не знав чому, бо до того всі вважали, що у нього хороша сім’я. Довідалася, що Борис живе у Тернополі, відкрив свій приватний кабінет, синів одружив, має внуків. І ось минулої весни, на 8 Березня, я отримала великий конверт. Зворотна адреса – Тернопіль. Розкрила, а там на гарній листівці – привітання від… Бориса! Як кажуть, я мало не впала. Поздоровлення таке ліричне й тепле, що аж сльози виступили. Навіть не роздумуючи, набрала номер телефону, який він мені написав. І почула його голос… Розхвилювалась, розплакалась, говорила обірваними фразами. Він слухав, слухав, а тоді випалив: “Я тебе й досі не можу забути…” Ось так ми й “зустрілися” через сорок років. Телефонували одне одному двічі на тиждень. І, звісно, чекали справжньої зустрічі.

Того дня, коли прилетіла в Бориспіль, сеpце так калатало, думала, вискочить. Хвилювалась так, бо знала, що Борис приїхав мене зустрічати. Стільки не бачились, а впізнали одне одного вмить. І здавалося, що не було такої довгої розлуки… Надя стояла осторонь і плaкала, спостерігаючи за нами.

– Скоро шістдесят, а вони, як у юності, пригорнулися одне до одного і в обох течуть сльози, – додає сестра.

– Коли через тиждень Борис привіз мене до себе додому у Тернопіль, аби познайомити з дітьми, там він і попросив вийти за нього заміж. До такого повороту зовсім не була готова. І тоді йому нічого не відповіла. Так само не сказала ні “так”, ні “ні”, коли знову у Борисполі проводжав у дорогу. А от приїхавши до Америки, через тиждень зрозуміла, що без нього мені дуже важко. Усі блага, робота втратили сенс. Я Борису зателефонувала і сказала, що буду його дружиною. Отож, через три місяці знову почала збиратися в дорогу. Діти знали, чому їду, та не перечили. Коли приїхала, то виявилося, що Борис уже все підготував до нашого одруження. Навіть відсвяткували цю подію невеличкою компанією в ресторані. Вже після весілля почали вирішувати: а де ж маємо жити? У нього тут своя справа, а у мене там – своя. Вирішили, що все-таки я залишуся в Україні. Мені не так складно повертатися назад – як-не-як, рідна земля, а йому їхати на чужину у такі роки значно важче. От лишень за доньками та внуками скучаю. Але сподіваюсь, що раз у рік їх бачитиму, поки матиму сили.

– За цих півроку, що Ви разом, не пожалкували про такий рішучий крок у житті? – цікавлюся у пані Софії.

– Ой, що ви! Ні. Борис справді мене любить, як ніхто в житті не любив. Я нарешті просто можу жити й насолоджуватися життям, не думаючи ні про які справи, лише про те, що йому приготувати, як краще облаштувати наш будиночок, куди нам піти розвіятися. Діти у нього хороші, звикла вже й до його внуків – вони мені, як рідні. З дружиною, як пояснив, розлучився, бо після того, як діти пішли з дому, їх нічого не зв’язувало. Одружився з нею, бо треба було вже одружуватися, а закохатися так ні в кого і не зміг… Кажуть, нема любові на світі. Неправда. Тільки важливо свою любов знайти і не втратити.

Автор – Олеся ХАРЧЕНКО.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page