На храм до родини ми їздили колись часто, але потім пішли діти і якось все не було часу. Тепер ми на пенсії, роботи коло хати вже не так багато, а, знаєте, вже нудно сидіти вдома, бо скільки того віку.
Та певно, що з порожніми руками не підеш, то я кажу Іванові – піди та й зірви пару грушок, бо таких у них точно нема. А що я більший подарок нести не буду, бо то є храм, а не якесь застілля. Та й ще Іван мусив їхати на заправку. А знаєте, що то все зараз не дешеве. Але, думаю, Орися такі пече пляцки, що то варта їхати – ще й з собою дасть, бо то людина дуже щира.
Приїхали, та й під церкву, побули на службі та й вже заглядаємо, за Орисею з Василем – нема. Я собі так подумала. Що сильно нарихтувалася, та й не має часу піти до церкви. Ми під хату – цілуємо клямку, псисько гавкає, вже сусіди заглядають через паркан, хто то в хату лізе чи не злодії – встиду ся набрали, страшне! Я дзвонити на телефон, бо вже як з-під хати йти, може десь самі пішли. І що вона мені каже?
– Анно, то вже не ті часи аби в будні дні робити весілля, ми маємо кожен роботу в місті, зранку поїхали і ввечері вдома…
Ви чуєте? Будній день?Та то велике свято – всі люди в церкву та голубці їсти… А вона якусь роботу пильнує – та всю роботу не переробиш! А як родина до тебе приїде раз на рік, то не варто пошанувати?
– Та ми колись родичалися, – каже вона мені, – А тепер ми вже чужі.
Отакий був храм і такі пляцки. Що то з людьми зараз стало – я не розумію. Я могла до другої колачі пекти, а зранку як писанка вже була на службі. Та в мене рецепти брали з других вулиць і то таке не виходило смачне, як у мене. Колись були газдині, що вміли забавити і нарихтувати, а тепер я їй не родина…
Автор Ксенія Ропота
Фото pixabay
