Breaking News
Невідомо, скільки б продовжувався такий стан, але Алла одержала запрошення до нотаріуса. І дізналася, що і дачу, і «Волгу», що залишилася після батька, і всі сімейні цінності мати заповіла Вадиму. Документ був написаний того дня, коли Алла пішла до Олега. Відтак знайшла товсту пачку листів Вадима
Тишу в кабінеті перервав сигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, бо завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане остаточно збило з пантелику: «Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір має бути незабутнім». І відправник – «Ланочка».
У неділю вранці на Таниному подвір’ї на все село вигравали музики. А дівчину під гіркі весільні пісні вдягали у вельон. Мати радісно благословила доньку, хоч не розуміла, чого дитина така зажурена, куди подівся її дзвінкий сміх. Хоч би не заслабла? А коли у двір під весільний марш зайшли гості молодого, всі замовкли
Йде втомлена жінка з роботи, тягне важкі сумки, по дорозі заскочивши в магазин. «Що ж, – питаю, – так надриватися? Невже допомогти нікому?» «Та є кому, – відповідає. – Два сини вдома. Одному – двадцять сім років, іншому – тридцять один рік. Вперлися в свої комп’ютери, ніяк не витягнути. Зараз прийду, почнуть по пакетах лазити, хапати на ходу. Хоч би одружилися чи що? Все легше було б»
Іра мовчки розігрівала вечерю. Мовчазну тишину порушило сповіщення в її мобільному. На екрані висвітився невідомий номер. Відкрила повідомлення і застигла на місці. Це були світлини
Життєві історії
Нарешті я отримала лист, від якого спалахнула щастям: коханий освідчився мені. Моя душа співала. Але жінка завжди залишається жінкою. Мені раптом спало на думку: як довго і наполегливо він боровся за своє перше кохання! І я захотіла, щоб він і мене добивався. Хоч трішечки, хоч недовго. Я ж добре знала його рішучість! У якомусь особливому емоційному стані я написала йому, що зустріла іншого… Відправила листа і почала чекати — була певна, що він одразу примчить

Емоції та спогади вилились у сповідь, яку хочу довірити вам, дорогі читачі.

Зараз мені 57. І гріх скаржитись на долю. Бог не обділив мене: маю доброго чоловіка, трьох гарних, розумних дітей. Моя сім’я для мене — найдорожче. Мабуть, це і є щастя — я дружина і мати. Але не згасає у серці моє перше і єдине кохання. Тривожить мені воно душу.

Була я тоді зовсім юною. Повернувся з армії парубок, на три роки старший від мене. На свій день народження він запросив хлопців і дівчат, серед яких, можна сказати, випадково, опинилася і я. А от його кохана на свято не прийшла. Я бачила, як іменинник хвилювався, переживав. Та нічого не вдієш… Того вечора я у нього закохалась. Очевидно, я йому сподобалась, бо на прощання у відповідь на якийсь жарт подарував мені свій годинник. У мене з’явилася надія: а може…

Ми почали зустрічатися. Але я стала для нього радше подругою і порадницею, бо він ще довго сумував за коханою. Я підставляла своє плече в тяжкі для нього години. Особливо ми зблизились, коли він утратив батька.

Я його кохала, і все. Мав він чимало хороших рис. Був наполегливий і працьовитий. Я не могла не захоплюватися тим, як він намагався повернути свою дівчину, хоч це і краяло мені серце. Але я вірила: час мені допоможе. Так само палко покохає він і мене.

Так минуло два роки. Мій коханий закінчив технікум, йому запропонували перспективну роботу в іншій області. Прощаючись, ми нічого не обіцяли один одному. Листувалися. Я сумувала за ним, він писав, що йому мене не вистачає. Нарешті я отримала лист, від якого спалахнула щастям: він освідчився мені. Моя душа співала. Але жінка завжди залишається жінкою. Мені раптом спало на думку: як довго і наполегливо він боровся за своє перше кохання! І я захотіла, щоб він і мене добивався. Хоч трішечки, хоч недовго. Я ж добре знала його рішучість! У якомусь особливому емоційному стані я написала йому, що зустріла іншого… Відправила листа і почала чекати — була певна, що він одразу примчить.

Минали дні. Він не їхав і не писав. Мій коханий зник… Я відправила йому кілька листів, пояснила, що це був невдалий жарт, просила вибачення. Відповіді не було. Поїхала у місто, де хлопець працював, але господарка квартири сказала, що він там уже не живе. Начебто знайшов роботу у столиці.

Так наші дороги більше не перетнулись. Та коли б і довелося нам зустрітися, я б нічим йому не дорікнула. Лише подумки промовила б: «Прости мені, моя любове, що я не оцінила тебе, завдала душевного болю, який, можливо, змінив на гірше твою долю. Та я за це дістала кару: більше я не знала щастя кохання, всі роки прожила поруч із хорошою, але нелюбою людиною…»

Думаю, ви зрозумієте, чому прошу не писати мого прізвища та адреси.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.