Breaking News
Олена та Ліля лежали в одній палаті – сестри й лютi вороги водночас. У матері душа боліла щоразу, коли навідувалася до своїх дівчат. Вони відверталися одна від одної, мовчали й плaкaли
– Ти мені дуже подобаєшся, – швидко заговорила – Галі нема, ніхто ні про що не здогадається. Якесь дивне відчуття охопило Надю. Вона зрозуміла, що при надії. Це, звісно, ускладнить її життя, та й з хати Галя вижене. Збігали місяці. Свою таємницю вона вже не могла приховувати, взялася пакувати речі
Колись ми жили дуже бідно, а мені, жінці при надії, захотілося червоної ікри, ну, ось до сліз захотілося, якщо не з’їм, то просто не витримаю, і чоловік на наступний день вручив мені заповітну баночку
Микола нинішній так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Миколі здавалося, що вона, крім кухні й дітей (робота не рахувалася), нічого не бачить. Вічно в неї як не прання, то миття вікон, то чищення килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалася на консервний цех
Після того несподіваного візиту Юля потрапила в лікарню. А тим часом Тетяна Михайлівна вдруге навідалася, щоби забрати від своїх внуків «усе, надбане її сином». Діти, обнявшись, стояли в куточку й дивилися, як їхня бабуся керує незнайомими дядьками, котрі виносили з квартири телевізор, музичний центр, кухонний комбайн, мікрохвильовку і навіть каструлі. Їх подарували Юлі на день народження колеги по роботі
життєві історії
Нарешті я отримала лист, від якого спалахнула щастям: коханий освідчився мені. Моя душа співала. Але жінка завжди залишається жінкою. Мені раптом спало на думку: як довго і наполегливо він боровся за своє перше кохання! І я захотіла, щоб він і мене добивався. Хоч трішечки, хоч недовго. Я ж добре знала його рішучість! У якомусь особливому емоційному стані я написала йому, що зустріла іншого… Відправила листа і почала чекати — була певна, що він одразу примчить

Емоції та спогади вилились у сповідь, яку хочу довірити вам, дорогі читачі.

Зараз мені 57. І гріх скаржитись на долю. Бог не обділив мене: маю доброго чоловіка, трьох гарних, розумних дітей. Моя сім’я для мене — найдорожче. Мабуть, це і є щастя — я дружина і мати. Але не згасає у серці моє перше і єдине кохання. Тривожить мені воно душу.

Була я тоді зовсім юною. Повернувся з армії парубок, на три роки старший від мене. На свій день народження він запросив хлопців і дівчат, серед яких, можна сказати, випадково, опинилася і я. А от його кохана на свято не прийшла. Я бачила, як іменинник хвилювався, переживав. Та нічого не вдієш… Того вечора я у нього закохалась. Очевидно, я йому сподобалась, бо на прощання у відповідь на якийсь жарт подарував мені свій годинник. У мене з’явилася надія: а може…

Ми почали зустрічатися. Але я стала для нього радше подругою і порадницею, бо він ще довго сумував за коханою. Я підставляла своє плече в тяжкі для нього години. Особливо ми зблизились, коли він утратив батька.

Я його кохала, і все. Мав він чимало хороших рис. Був наполегливий і працьовитий. Я не могла не захоплюватися тим, як він намагався повернути свою дівчину, хоч це і краяло мені серце. Але я вірила: час мені допоможе. Так само палко покохає він і мене.

Так минуло два роки. Мій коханий закінчив технікум, йому запропонували перспективну роботу в іншій області. Прощаючись, ми нічого не обіцяли один одному. Листувалися. Я сумувала за ним, він писав, що йому мене не вистачає. Нарешті я отримала лист, від якого спалахнула щастям: він освідчився мені. Моя душа співала. Але жінка завжди залишається жінкою. Мені раптом спало на думку: як довго і наполегливо він боровся за своє перше кохання! І я захотіла, щоб він і мене добивався. Хоч трішечки, хоч недовго. Я ж добре знала його рішучість! У якомусь особливому емоційному стані я написала йому, що зустріла іншого… Відправила листа і почала чекати — була певна, що він одразу примчить.

Минали дні. Він не їхав і не писав. Мій коханий зник… Я відправила йому кілька листів, пояснила, що це був невдалий жарт, просила вибачення. Відповіді не було. Поїхала у місто, де хлопець працював, але господарка квартири сказала, що він там уже не живе. Начебто знайшов роботу у столиці.

Так наші дороги більше не перетнулись. Та коли б і довелося нам зустрітися, я б нічим йому не дорікнула. Лише подумки промовила б: «Прости мені, моя любове, що я не оцінила тебе, завдала душевного болю, який, можливо, змінив на гірше твою долю. Та я за це дістала кару: більше я не знала щастя кохання, всі роки прожила поруч із хорошою, але нелюбою людиною…»

Думаю, ви зрозумієте, чому прошу не писати мого прізвища та адреси.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.