Знаєте, от дістало – чому я маю почуватися винною за своє щастя і всі мають жаліти дружину, бо її покинули? Я вважаю, що людина має бути сама щаслива і сама творити своє щастя, а не посуватися і відкладати життя на потім, бо «що скажуть люди», «та як так можна». Так, у мене є совість і вона, насамперед, совісна до мене самої, тому на моєму боці!
Заміж я вийшла ще студенткою за такого ж студента. Не скажу, що це не було щастям чи приємністю – ти молодий і все навколо щастя, радість і добро. Думаєш, що завжди можна отак жити в маленькій кімнатці гуртожитку з обдертими стінами і рипучим залізним ліжком. Зміг посмажити яєчню на плиті, що ледь жевріє – вже тобі радість і романтика.
«Не просто» почалося, коли на світ з’явилася Анюта. Тоді почали проступати й облізлі стіни в гуртожитку і стала нервувати електрична плита, яка гріла хіба присутністю, але аж ніяк не хотіла підігрівати суміш малечі. Батьки знімали нам квартиру, що було черговим мінусом, бо, спочатку чергувалися з оплатою і його і мої, а потім, чомусь стали платити тільки мої.
Поки я була з дитиною, Олексій, мій перший чоловік шукав роботу і, як це буває в молодих батьків – більше часу проводив з друзями, ніж зі мною. Таке буває теж – це я вже тепер розумію, що все було зарано і не так як мало бути, але тоді це було якось… Не знаю – якось так, як у всіх. Всі мої одногрупниці мали чоловіків і ходили пузаті, готували борщі та витирали соплі в гуртожитках чи орендованих квартирах, жалілися на чоловіків та мріяли, що колись стане легше і краще. Не знаю, у мене не ставало ні легше, ні краще.
Мене все не влаштовувало – те, як він ставиться до мене, як ставиться до доньки… Він думав лише про себе і міг легко піти з друзями дивитися футбол, взявши з собою певну суму грошей, поки я вибирала між купити обнову собі чи Анюті. Чи варто казати, що я купувала дитині? Як же я не любила себе в той час – просто бліда копія мене, тої далекої життєрадісної дівчини. Десь воно ділося. Пропало і щезло. Ніколи не було?
Стало легше, коли я вийшла на роботу, малеча в садочку і у чоловіка нова робота. Я стала краще виглядати і краще почуватися, але між нами з Олексієм нічого не змінилося. Між нами були старі образи, слова, які кинуті в запалі, але, які пам’яталися, вчинки, які були не зроблені, кран в ванній, який капав і зводив мене з розуму… Воно квасилося, смерділо і не давало дихати. Я сто разів думала за розлучення, але ж дитина! Знову інші люди вливали мені в вуха, що «перетерпиться», «у всіх таке», «ось таке сімейне життя», «дитина має мати батька»… Але який він батько? Він не носив її на плечах і не читав казочки, вона завжди мала «сидіти тихо і не заважати». Він не любив її так, як я собі уявляла, що має любити тато, він не любив мене так, як я собі того хотіла.
Одним словом, не передати, що я відчула, коли зустріла Андрія! Господи! Та я була готова бігти за ним на край світу в богом забутий готель аби лиш прокинутися разом! Це ніби з печери вилізти на світ божий – як можна хотіти знову там жити?
Я не хотіла.
Андрій вагався.
Він жалів дружину.
А я ні.
Якось я її зустріла і все розказала, не буду лукавити – я зробила все від мене залежне аби вона дізналася. Я ледь з банером не ходила – «Я і Андрій – разом!!!». Так, вона від нього пішла, ображено грюкнувши дверима. Звичайно, вона чекала, що він прибіжить і перепросить – жалілася всім навколо, як він з нею вчинив, а вона «віддала йому кращі роки». Я зробила все можливе і неможливе аби він не відчував жодного докору сумління, як і я. Життя надто коротке, як показує зараз практика, щоб оглядатися на чиїсь невиправдані сподівання, уявлення про мораль та терпіння.
Автор: Ксеня Ропота
Фото pixabay.
