І це в такі роки! Я не звикла говорити за очі і отак просто їй сказала – міняйся, бо конкуренток багато, а на душу зараз ніхто не дивиться.
– І доки ти будеш на принца чекати? Деякі наші вже двічі розлучалися та виходили заміж, а ти все чекаєш когось на все життя. Ти хоч щось вічне бачила – ні на що нема гарантії, – кажу їй я.
– Іра, не всі такі непостійні, як ти, – каже мені вона, натякаючи на моє друге розлучення, але я не серджуся, бо мені з чоловіком має бути добре, а не отак для галочки.
Далі слово за слово і вже ми одна одній наговорили купу всякого, але якщо людина сама не хоче змінюватися, то ти її ніяк не переробиш. Знаєте. Молодість – це не надовго і потім всі свої зусилля кидаєш аби зберегти те, що ще можна врятувати. Мої чоловіки мене без макіяжу ніколи не бачили. Я старалася завжди мати приємний вигляд – чи я в хаті прибираю чи сміття виношу, не на каблуках, звичайно, але все акуратно. Скільки мені зусиль це коштувало – не передати словами і тим більше грошима, бо та вся краса, то гроші, гроші і ще раз гроші. То чи дивно, що, коли я вкладаю стільки зусиль аби бути гарною для свого чоловіка, то хочу мати якийсь елементарний відгук, схвалення і захоплення. І всі свої рази я зазнавала невдачі – вони сприймали все як належне і ще й насмілювалися мене критикувати за якісь дрібниці.
А якась сіра миша з хвостом хоче аби їй знайшовся принц на білому коні, бо у неї бачите, душа. Та вона б попробувала висидіти три години на міліруванню, годину на татуюванні брів, щоденно робити масажі для обличчя і я б подивилася чи мала б вона час для своєї душі. Хіба я не права?
Фото: ілюстративне.
