Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
На 8 березня донька не приїхала, нас не покликала, святкувала зі своєю богемою. А ми вже й не кличемо, спілкуємося тільки один на один з нею по відео. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вигляд робить. Ми до них в гості не напрошуємося, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує, хоча живе в квартирі, купленій на наші гроші

Донька у нас хороша – не можу сказати, що вона виросла примхливою ​​самолюбкою, але останнім часом я її не впізнаю. Росла вона практично як всі діти з невеликих містечок: садок, школа, канікули у бабусі в селі і раз в табір їздила. Вона у нас одна, тому нашою з чоловіком метою було добре її вивчити і дати їй майбутнє: збирали гроші разом з моїми батьками на квартиру в області. Вона у них теж єдина внучка.

У школі донька вчилася відмінно, закінчила із золотою медаллю, тому не було труднощів вступити в державний інститут на бюджет. Жила в гуртожитку, ніякого особистого життя – вся в навчанні. На останньому курсі тільки почала зустрічатися з хлопцем, відсилала нам фотографії з ним, натякала на швидке заміжжя. Тільки ось повідомила про весілля вона за два дні до торжества. Сказала, що це весілля не має значення – вони просто розписуються і все, а ввечері з друзями в кафе посидять.

До речі, її наречений – наш земляк, він теж з нашого обласного міста. Він працював в столиці, а потім з молодою дружиною вирішили повернутися назад. Ми зраділи: ну значить, приїдуть, а ми їм тут в подарунок квартиру, заодно і весілля відгуляємо всі разом. Все це було того літа. Але перша приїхала моя донька, до нас, за ключами від квартири, сказала, що її чоловік приїде тільки до осені: контракт на роботу тоді закінчиться. На рахунок весілля сказала, щоб ми навіть не думали щось затівати, мовляв «ложка дорога до обіду». Але від допомоги в облаштуванні в новій квартирі вона не відмовляється.

Ми з батьком їздили на її квартиру (а це більше ніж 80 км від нас), допомагали і з ремонтом, і з покупкою меблів. Я все питала: а чому свати не з’являються, ми б познайомилися. Але вони були у відпустці, то зайняті, то ще десь. Я розуміла – щось тут не так. На питання: що вони з себе представляють, донька відповідала, що це люди творчі, богемні, аристократичні. З ними не так-то просто, але вона їх поважає і навіть десь боїться, так як вони такі – типу з вищого світу. Я помічала, що вони присутні іноді в цій квартирі, тому що на стіні з’являлися незвичайні картини, а ще якісь незрозумілі статуетки і вазони. Для мене так це все нісенітниці якісь, а доньці подобається.

Настала осінь, приїхав наречений, нас не кличуть, все якісь відмовки. До нас молода пара теж не їде. На Новий Рік (точніше після нього), донька приїжджала одна. Нас вже це обурило, лаємо: «Ти нареченого хоч покажи, привези! А то ми вже маємо сумнівів, що він взагалі існує!». Вона показує нам відео з ним і з його батьками. Ні слова привітання в наш адрес не записано. Зате які там батьки: сваха вся така тонка, витончена Сват з модною борідкою з розумними розмірковуваннями. Я зрозуміла – донька нас соромиться, тому що ми не такі.

Так у неї прямо і запитала: соромишся нас знайомити з цими богемними? Вона щось неконкретне відповіла і зам’яла розмову. Так, думаю це так. Ми з батьком прості: наша відпустка – це батьківське село (мій чоловік був сиротою, у нього крім нас нікого немає). Наше свято – це застілля. Наші будні – це фабрична робота з непостійними підробітками чоловіка по ремонту побутової техніки, а я працюю кухарем в їдальні. У нас нічого в житті особливого немає, але ми ж не маргінали, щоб нас соромитися. Так, ми нічого не тямимо в мистецтві, і батько може грубо відповісти зі злості, якщо доведуть. Ми прості!

На 8 березня донька не приїхала, нас не покликала, святкувала зі своєю богемою. А ми вже й не кличемо, спілкуємося тільки один на один з нею по відео. Вона ніби не помічає наші образи, або просто вигляд робить. Ми до них в гості не напрошуємося, не хочемо навіть цього зятя бачити, який майже рік від нас ховається і ігнорує, хоча живе в квартирі, купленій на наші гроші. Ніякої подяки! Боюся, що навіть у майбутніх онуків до нас таке ставлення буде – їх так само проти нас налаштують за нашу простоту.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page