– Ну от скажи мені, будь ласка, Гринишин, чому ти посміхаєшся? Мені плакати хочеться, а він все посміхається, – сказала Ольга своєму чоловікові.
– А чому це, цікаво, я повинен плакати?
– Тому, Гринишин, тому. Сам не здогадуєшся?
– Ні, – відповів Ользі чоловік.
– Добре, пояснюю для…
Ольга на секунду замовкла, підбираючи з усіх “міцних” прикметників найлагідніший.
– Пояснюю, – повторила вона, – для особливо нездогадливих. Твоя дружина, Гринишин, тобто я, була сьогодні у лікаря. І лікар цей констатував, що я при надії. П’ять тижнів.
– Добре, – відповів Ользі чоловік. – Це я вже чув. І що з цього?
– А то, Гринишин, з цього. Сором просто з цього.
– Ніякого сорому я особисто не бачу, Олю. У тебе що, чоловіка немає? Он скільки одиноких жінок “мають” собі спокійно дітей – і ніякого сорому. А у тебе законний чоловік є. Які проблеми?
– Гринишин, ти що, зовсім забув? Чи тобі паспорт мій показати, щоб ти згадав?
– Що я повинен згадати, Оль?
– А те, скільки мені років. Серед молоденьких двадцятирічних дівчаток я буду виглядати як динозавр. Всі збіжаться на мене подивитися. Старушенція прийшла по дитятко.
– Ну яка ти старушенція, Оль? Жінки стають матерями і в більш пізньому віці. А тобі всього тридцять дев’ять років. І зрештою, для мене ти завжди молода, – чоловік обійняв Ольгу за плечі і притиснув до себе.
– Так соромно, Гринишин. Це ти в усьому винен, – сказала Ольга і тісніше притиснулася до коханого чоловіка.
– Звичайно я, сонечко ти моє ясне. А хто ж ще? – відповів Ользі чоловік.
– І потім… – Ольга відсторонилася від чоловіка, – що ми Сашкові нашому скажемо? Лелека йому братика чи сестричку приніс? Чи в капусті знайшли?
– Ну, про лелеку і про капусту розповідають дітям в три рочки. А в п’ять вони вже все знають з усіма подробицями. А нашому дитинчаті вже майже дев’ятнадцять років. Нога геть більша від моєї. Сам вже наречений.
Син Сашко сприйняв новину про те, що у нього скоро буде братик або сестричка, дуже спокійно. Тільки сказав:
– Ну, батьки, ви даєте!
Набагато складніше далася новина обидвом бабусям. Вони примчали з різних кінців міста зі швидкістю світла.
– Я завжди знала, що ваша сімейка ненормальна. Але не до такої ж міри! Ви на той світ мене загнати мене хочете?! – обурювалася мама Гринишина і хапалася за серце. – Які діти у вашому віці?! П’ятий десяток обом скоро. Пенсія он уже не за горами, а вони по дитину зібралися.
– Та й потім, це ж дуже небезпечно в такому віці, – підтакувала Сваха мама Ольги. – Здоров’я у тебе, Оль, слабеньке. Одну дитину підняли – і вистачить. Поживіть для себе. У столиці стільки можливостей. Театри, виставки, музеї. А тут знову підуть пелюшки, безсонні ночі.
Обидві мами були схожі на несподівано стривожених насідок. У мами Гринишина капелюшок з’їхав набакир і смішно погойдувалася від кожного повороту голови. Гринишин і Ольга одночасно розсміялися, дивлячись на неї.
– Вони ще й сміються! – сплеснула руками мама Ольги. – Плакати треба гіркими сльозами, а вони сміються.
Ображені мами йшли від Гринишиних під ручку.
– І не проводжайте нас.
– І не дзвоніть!
– І на нашу допомогу навіть не розраховуйте!
– Крутіться тут самі як хочете.
Мами голосно грюкнули на прощання вхідними дверима.
Вночі Ольга і Гринишин не спали.
– Ти про що думаєш? – запитав Гринишин у Ольги.
– А пам’ятаєш, коли мене з Сашком відвезли, я нашого козака цілих три дні ніяк народити не могла, поки мені операцію не зробили. А ти всі ці три дні під вікнами простояв. Тебе тоді ще всі називали божевільним батьком. Інші чоловіки приходили і йшли, а ти весь час стояв…
Вранці з різних кінців столиці примчали обидві мами. Не змовляючись, вони привезли Ользі свіжовичавлений морквяний сік і змусили тут же його випити. З новиною про те, що вони вдруге скоро стануть бабусями, вони переночували і за минулу безсонну ніч примирилися з нею. І навіть вирішили, що одну свою квартиру вони залишать Сашкові, а іншу онукові або внучці – дивлячись хто з’явиться.
Рівно у визначений термін Ольга стала матір’ю чудової дівчинки з такими красивими віями, що на неї приходив помилуватися весь медичний персонал.
На другий день Ользі дозволили вставати. Вона підійшла до вікна і з висоти четвертого поверху подивилася вниз. Під вікнами будинку, задерши голову вгору, стояв і дивився на неї коханий чоловік Гринишин. Він посміхався.
– Ну і що ти тут, Гринишин, стоїш і посміхаєшся? – запитала його Ольга беззвучно.
– А я завжди посміхаюся, коли дивлюся на сонце, – відповів їй Гринишин так само беззвучно.
Але Ольга його почула.
Автор: Лариса Глaдких.
Фото ілюстративне.
