Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
– Я завжди знала, що ваша сімейка ненормальна. Але не до такої ж міри! Ви на той світ мене загнати мене хочете?! – обурювалася мама Гринишина і хапалася за серце. – Які діти у вашому віці?! П’ятий десяток обом скоро. Пенсія он уже не за горами, а вони по дитину зібралися

– Ну от скажи мені, будь ласка, Гринишин, чому ти посміхаєшся? Мені плакати хочеться, а він все посміхається, – сказала Ольга своєму чоловікові.

– А чому це, цікаво, я повинен плакати?

– Тому, Гринишин, тому. Сам не здогадуєшся?

– Ні, – відповів Ользі чоловік.

– Добре, пояснюю для…

Ольга на секунду замовкла, підбираючи з усіх “міцних” прикметників найлагідніший.

– Пояснюю, – повторила вона, – для особливо нездогадливих. Твоя дружина, Гринишин, тобто я, була сьогодні у лікаря. І лікар цей констатував, що я при надії. П’ять тижнів.

– Добре, – відповів Ользі чоловік. – Це я вже чув. І що з цього?

– А то, Гринишин, з цього. Сором просто з цього.

– Ніякого сорому я особисто не бачу, Олю. У тебе що, чоловіка немає? Он скільки одиноких жінок “мають” собі спокійно дітей – і ніякого сорому. А у тебе законний чоловік є. Які проблеми?

– Гринишин, ти що, зовсім забув? Чи тобі паспорт мій показати, щоб ти згадав?

– Що я повинен згадати, Оль?

– А те, скільки мені років. Серед молоденьких двадцятирічних дівчаток я буду виглядати як динозавр. Всі збіжаться на мене подивитися. Старушенція прийшла по дитятко.

– Ну яка ти старушенція, Оль? Жінки стають матерями і в більш пізньому віці. А тобі всього тридцять дев’ять років. І зрештою, для мене ти завжди молода, – чоловік обійняв Ольгу за плечі і притиснув до себе.

– Так соромно, Гринишин. Це ти в усьому винен, – сказала Ольга і тісніше притиснулася до коханого чоловіка.

– Звичайно я, сонечко ти моє ясне. А хто ж ще? – відповів Ользі чоловік.

– І потім… – Ольга відсторонилася від чоловіка, – що ми Сашкові нашому скажемо? Лелека йому братика чи сестричку приніс? Чи в капусті знайшли?

– Ну, про лелеку і про капусту розповідають дітям в три рочки. А в п’ять вони вже все знають з усіма подробицями. А нашому дитинчаті вже майже дев’ятнадцять років. Нога геть більша від моєї. Сам вже наречений.

Син Сашко сприйняв новину про те, що у нього скоро буде братик або сестричка, дуже спокійно. Тільки сказав:

– Ну, батьки, ви даєте!

Набагато складніше далася новина обидвом бабусям. Вони примчали з різних кінців міста зі швидкістю світла.

– Я завжди знала, що ваша сімейка ненормальна. Але не до такої ж міри! Ви на той світ мене загнати мене хочете?! – обурювалася мама Гринишина і хапалася за серце. – Які діти у вашому віці?! П’ятий десяток обом скоро. Пенсія он уже не за горами, а вони по дитину зібралися.

– Та й потім, це ж дуже небезпечно в такому віці, – підтакувала Сваха мама Ольги. – Здоров’я у тебе, Оль, слабеньке. Одну дитину підняли – і вистачить. Поживіть для себе. У столиці стільки можливостей. Театри, виставки, музеї. А тут знову підуть пелюшки, безсонні ночі.

Обидві мами були схожі на несподівано стривожених насідок. У мами Гринишина капелюшок з’їхав набакир і смішно погойдувалася від кожного повороту голови. Гринишин і Ольга одночасно розсміялися, дивлячись на неї.

– Вони ще й сміються! – сплеснула руками мама Ольги. – Плакати треба гіркими сльозами, а вони сміються.

Ображені мами йшли від Гринишиних під ручку.

– І не проводжайте нас.

– І не дзвоніть!

– І на нашу допомогу навіть не розраховуйте!

– Крутіться тут самі як хочете.

Мами голосно грюкнули на прощання вхідними дверима.

Вночі Ольга і Гринишин не спали.

– Ти про що думаєш? – запитав Гринишин у Ольги.

– А пам’ятаєш, коли мене з Сашком відвезли, я нашого козака цілих три дні ніяк народити не могла, поки мені операцію не зробили. А ти всі ці три дні під вікнами простояв. Тебе тоді ще всі називали божевільним батьком. Інші чоловіки приходили і йшли, а ти весь час стояв…

Вранці з різних кінців столиці примчали обидві мами. Не змовляючись, вони привезли Ользі свіжовичавлений морквяний сік і змусили тут же його випити. З новиною про те, що вони вдруге скоро стануть бабусями, вони переночували і за минулу безсонну ніч примирилися з нею. І навіть вирішили, що одну свою квартиру вони залишать Сашкові, а іншу онукові або внучці – дивлячись хто з’явиться.

Рівно у визначений термін Ольга стала матір’ю чудової дівчинки з такими красивими віями, що на неї приходив помилуватися весь медичний персонал.

На другий день Ользі дозволили вставати. Вона підійшла до вікна і з висоти четвертого поверху подивилася вниз. Під вікнами будинку, задерши голову вгору, стояв і дивився на неї коханий чоловік Гринишин. Він посміхався.

– Ну і що ти тут, Гринишин, стоїш і посміхаєшся? – запитала його Ольга беззвучно.

– А я завжди посміхаюся, коли дивлюся на сонце, – відповів їй Гринишин так само беззвучно.

Але Ольга його почула.

Автор: Лариса Глaдких.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page